archervarius: (козак)
У кожного порядного архіваріуса є покажник тем, які варто почитати. Сумлінно викопав хороші пости. Оновлено 31.01.13. Уже 85 книг ;)

Читацький щоденник

Відгуки та рецензії )


Побажання

Шановні френди та читачі! Цей журнал - аналогія затишного пивбару. Звідси 2 побажання:
1. Підписуватися у коментах, якщо ви незалогінений. Як завгодно, іменем, ніком, акаунтом, байдуже. З анонімусами говорити неприємно
2. Аргументувати свою думку. Сказати "боже яка неконструктивна критика" - що в муку перднути.
2.1. Матюкацця, писати ни граматно - та наздоровля! Тільки не на адресу співбесідників і не для зв'язку слів.

archervarius: (козак)

"Записки кирасира" князя Володимира Трубецького (1892—1937) - приємне чтиво про красивих гвардійців останніх років Російської імперії - і про її руйнування. Мемуари написані легко та душевно, і з них постає юнак з давнього княжого роду, який вибрав військову професію.

Трубецькой пішов до елітного війська - у гвардійський полк "синіх кірасирів", тобто  Лейб-гвардії Кірасирского її Величності полку, і став офіцером у 1912 році.

Історична довідка: гвардія у царській Росії - це офіційна еліта. Серед офіцерів гвардії потомствених дворян було більше 90%, у кавалерії - більше 96% (проти 40 в армії), рівень вимог до гвардійського офіцера був високий у здібностях та надвисокий у поведінці. Солдат до гвардії відбирали як породисту худобу - лише високих, ставних, і за зовнішністю по полках (дебелі - у Преображенський полк, блакитноокі блондини - у Семенівський, бородаті брюнети - в Ізмайлівський).

Що цікавого:

- гвардія. В сучасному світі важко уявити собі подібне армійське середовище. Гвардія - це офіційна еліта тогочасного суспільства. Офіцер гвардії був бездоганно вихованим (у дворянському сенсі - окрім детального знання етикету та виробленої постави, це вбиті в підкірку навики поводження у різних життєвих ситуаціях, витримка, вміння спілкуватися). Він знав кілька мов, зазвичай був добрим спортсменом - переважно стрільба та кінна їзда, був вишколеним. У побуті мав показувати найвищий клас - одягався лише у найкращих військових кравців (наприклад, герой мемуарів замовляє перший мундир у Норденштрема, який обшивав формою царську сім'ю), жив на найдорожчих квартирах, їздив лише на найкращих конях. Одружитися міг лише на дворянці бездоганної поведінки.

Цитата про клас у дрібницях: "звук шпор в той далекий час був дуже красномовний. Так, коли ви чули позаду себе на вулиці гучне войовниче і викличне брязкання, ви не озираючись могли сміливо сказати, що за вами йде або жандарм, або який-небудь штабний пацюк... Якщо до вас линув тонкий, задерикуватий, кокетливий або ж гучний передзвін, — ви знали, що десь поруч приїхав у столицю провінційний хвацький армієць, гусар-червоноштанник. Але якщо до вашого слуху доносилася м'яка і благородно дзинькаюча мелодія, — тонкий, вихований гвардійський офіцер, досвідчений у правилах пристойності і хорошого тону — офіцер, що носить знамениті савельєвські шпори, зроблені з якогось чарівного і, звичайно, дуже дорогого сплаву."

За дотриманням правил пильно стежили офіцери, а суд полку за відхід від традицій гвардії пропонував винному подати рапорт на перехід в армію. Офіцери полка наводили довідки про поведінку кандидатів (наприклад, одному з охотників відмовили у прийом до полку через участь в любительських  виставах - "лицедію" не місце у гвардії), про їх наречених і навіть оглядали коней перед виїздом.


Форма кірасирів часів князя Трубецького. Обов'язковий ставний кінь гнідої масті

Витрати на "гвардійське" життя були шалені. Окрім коней, квартири та амуніції, передбачався постійний "шик" - гвардієць міг купувати їжу лише в найдорожчому магазині, ніколи не торгувався і не брав здачу. Була традиція пригощати солдат свого підрозділу кілька разів на рік. Тому служба у гвардії не була прибутковою, завжди докладали "зі своїх". Князь Трубецькой побоювався, що коштів сім'ї не вистачить на службу у "старій" гвардії - найбільш почесних полках, що квартирували у Петербурзі, тому пішов до Синіх кирасирів у Гатчину, там дешевше житло і загалом простіший побут.

Наприклад, кінь у Трубецького коштував 1000 рублів, це значно більше, ніж річний заробіток кваліфікованого робітника (біля 600 рублів) та трохи менше річного заробітку чиновника середньої руки. Або ж у 3 рази більше, ніж було потрібно на рік студенту для мінімального рівня життя. А коней треба мінімум двоє.

Та не слід перебільшувати духовні потреби офіцерів гвардії - у більшості своїй, за спогадами, їх цікавили коні та жінки, часом - білявійськовий спорт та іноді служба. Коли Чехов характеризував Миколу ІІ як гвардійського офіцера, це і малося на увазі - бездоганне виховання, витримка, і доволі обмежений світогляд.

Починалося це з юності, навіть в елітному Миколаївському училищі "цікавитися науками взагалі вважалося... поганим тоном. Гульнути ж з гарною дівкою, випити у веселій компанії, а при нагоді — дати по пиці цивільному інтелігенту або ж підчепити хворобу, про яку вголос в пристойному товаристві не говорять, — ось це були варті справи".

Традиція дуелей потроху відходила в минуле. Хоч якраз у 1912 році видано знаменитий Дуельний кодекс Дурасова, у полку за весь час служби автор не пригадує жодної дуелі. Двічі були негарні історії, коли один офіцер відбивав дружину в іншого, і це закінчувалося лише рапортом та переводом в армію. У часи Пушкіна це було б абсурдом, до бар'єру кликали і за менші гріхи.

- військо. Для дворянина Трубецького військова служба - це не кар'єра і не "самореалізація", це вибір ролі та способу принести користь державі. Тому загалом він не мучиться роздумами, натомість вибирає полк за красою мундира (а мундири офіцерів були справді хвацькими, особливо у гвардії). Натомість армія вимагала від вояка (і солдата, і офіцера) у першу чергу особистої хоробрості (творчий спадок Суворова, ага). Офіцер міг бути бабієм, тупим солдафоном - але він мав бути хоробрим. Справді, дуже несхожі один на одного однополчани Трубецького загинули в перший рік війни у хоробрих, але самогубчих кавалерійських атаках.

- охотники (рос. вольноопределящиеся). Чи не єдиний відомий в нашій культурі - охотник Марек зі Швейка, альтер-его Гашека, і він "шланг".

Князь Трубецькой іде до полку як охотник, це шлях до офіцерства поза військовою освітою. Зокрема, випусник гімназії міг поступити до полку як охотник, відслужити 1-2 роки на правах солдата, скласти екстерном офіцерські іспити та поступити у полк. Період служби був дуже своєрідним - з одного боку він солдат у всьому, з іншого - це дворянин з відповідною культурою та майбутній офіцер. У гвардії, за спогадами Трубецького, для солдатів він був чужим за всіма рисами, для офіцерів - за статусом.

Більше того - унтери та стройові командири знущалися над охотниками куди більше, ніж над солдатами. Мотивація: солдат - він неосвічений і життя йому не мед, а тут паненя армійського хліба захотіло, ну скуштуй! Проте звертання офіцерів до охотника було традиційно на "ви".

"Проміжний" статус автора-охотника переплівся з його юнацьким віком і став причиною багатьох роздумів та спостережень.

- солдати. До солдатів гвардійці ставилися як добрий господар - до вірної худоби, чи як кінолог - до песиків. Офіцери пишалися їх хоробрістю та вишколом, на усі свята пригощали випивкою зі своєї кишені, намагалися покращити побут - але навіть уявити не могли солдата рівним собі. Прірва була майже як між двома біологічними видами. І це у гвардії, де рівень культури поведінки був дуже високим (зокрема, старші офіцери забороняли молодшим лаятися матом на солдатів, про побої і мови немає). В армії та на флоті все було ну зовсім по-іншому. Не дивно, що у 1917 солдати почали натхненно та невтомно різати своїх командирів.

- дідівщина. Тут чудова цитата без перекладу: "Самый свирепый «цук» царил именно в эскадроне, где юнкера старшего курса обязаны были в силу традиции цукать юнкеров младшего курса. Каждый юнкер старшего курса имел своего, так называемого «зверя», то есть юнкера-первокурсника, над которым он куражился и измывался, как хотел. Младший не только должен был тянуться перед старшим, оказывая ему чинопочитание — он обязан был исполнять самые нелепые прихоти и приказания старшего... Бывало, если ночью старшему хотелось в уборную, он будил своего «зверя» и верхом на нем отправлялся за своей естественной нуждой. Это никого не удивляло и считалось вполне нормальным. Если старшему не спалось, он нередко будил младшего и развлекался, заставляя последнего рассказать похабный анекдот или же говорил ему: «Молодой, пулей назовите имя моей любимой женщины», или «Молодой, пулей назовите полчок, в который я выйду корнетом». Разбуженный «зверь» обыкновенно отвечал на эти вопросы безошибочно, так как обязан был знать назубок, как имена женщин, любимых старшими, так и полки, в которые старшие намеревались поступить. В случае неправильного ответа старший тут же наказывал «зверя», заставляя его приседать на корточках подряд раз тридцать или сорок, приговаривая: «ать — два, ать — два, ать — два».

Впізнаються найгірші риси дідівщини радянської армії. Хто сказав "совок"? До речі, за легендою, цук вигадав корнет Михайло Лермонтов.

І все ж ніхто з героїв спогадів уявити не міг, що через якісь 5 років вибухне революція та війна всіх проти всіх. Недивно - гвардійці жили у своєму світі, а для решти головним було почуття зневаги. Зовсім юний Трубецькой вже зневажає "дику армію" з її провінційними гарнізонами, зневажає усіх цивільних та ввічливо відмежовує себе від простого народу. Проблеми країни їх не цікавили, вони добре вміли сміливо іти в атаку на ворожий стрій, але хвороби своєї держави гвардійців не обходили.


archervarius: (козак)
До "Писем из деревни" російського поміщика, а в минулому хіміка Олександра Енгельгарта доля була доброю - епістолярні есе 70-х років ХІХ століття пережили всі російські режими. "Листи" видавали, читали соціологи та історики.  Секрет добірки, що вперше побачила світ в "Отечественных записках" - у вмінні побачити та правдиво розповісти про побут російського села першого десятиліття по реформі. Друга половина есе присвячена більше роздумам, ніж документальній фіксації, і тому менш пізнавальна, хоч і має інтерес як історія суспільної думки. Десь на 7 листі з 12 автор запив, і ця частина записів нудна, як харамаркання, втім, потім пану Енгельгардту вдалося повернутися до людської подоби.

Село та люди )
Четвертий - бажання самостійно вести господарство. Активно відділяючись, відгороджуючи двори, у селян різко зростали витрати на супутні роботи. Енгельгарт порівнює: у нього в маєтку одна жінка готує їжу для 20 робітників, і ще залишається час. Один скотник доглядає біля 50 голів худоби. В особистому господарстві жінка витрачає практично стільки ж часу на їжу для 4-5 чоловік, а пастух - на 2-3 голови худоби, результат праці - в 8-10 разів менший. І якщо з випасом селяни стихійно кооперувалися, то жіноча праця була необхідною та незамінною. Енгельгард мріє про артілі, фактично - колгоспи у їх початковому, довоєнному розумінні (невеликий розмір, спільність робіт), практично доходить до теорії трудоднів. Але вважає, що організовувати та очолювати такі артілі має інтелігенція. Логічно - заможному селянину артіль не потрібна, а незаможний дуже часто неосвічений та ледачий.

Деталь: бідність - це коли хліба починає бракувати уже з Покрови (1 жовтня по старому стилю). З 12 місяців року бідний селянин їв хліба вдосталь лише 2 місяці. Після Різдва хліба бракувало практично всім, і другі півроку село жило впроголодь. Про побут селян - у другій частині, stay tuned!
archervarius: (козак)

Читання романів Барнза для мене сходинки - з милої  "Англії, Англії" до сильної "Історії світу в 10 1/2 розділах". Від останнього роману "Передчуття кінця" чекав нової вершини - а вийшло на одну донизу.


"Передчуття" починається як типово англійський роман - четверо хлопців з приватної школи, неспішні філософські дискусії та проблеми юнацької сексуальності. В центрі оповіді - головний герой Тоні, його розумний товариш Адріан та химерна Вероніка. На третині тексту любовна та сімейна історія перетікає в детектив - один з парубків накладає на себе руки, а головний герой Тоні через десятки років береться розгадати причини вчинку.

Центр інтриг - щоденник Адріана. Тоні намагається забрати його у Вероніки - своєї пасії в минулому, яка потім стала коханкою Адріана. Герой намагається відтворити ланцюжок подій у житті друга: школа - Кембрідж - роман з Веронікою та напруженість у стосунках з Тоні через це - аспірантура - самогубство. У передсмертній записці Адріан написав: "Життя - непрошений подарунок, і якщо людина вирішує відмовитися від такого подарунку, то має моральний обов'язок прийняти наслідки такого рішення". Паралельно Тоні розповідає історію свого життя: юнацькі мандри Америкою, нудне сімейне життя, помірне існування після розлучення та на пенсії.

Думати, всупереч детективним традиціям, доводиться рівно з останньої крапки останньої сторінки, на якій замість розгадки отримуємо просто ще один факт в ланцюжку. Там, де мало бути велике викриття, маємо another brick in the wall. То про що текст?


На початку оповіді хлопці міркують про історію в найширшому сенсі - від сімейних подій до осмислення часу. Починають вони з банальних визначень "історія - це брехня переможців" чи "самообман переможених". Адріан, який пізніше поріже вени, вважає, що історія - це впевненість як сума нестачі документів та пам'яті. Простіше кажучи, це істина, яку ми відтворюємо на основі неповноти свічень про події минулого. Адріан продовжує: для адекватного розуміння суті історії (відповіді на питання "чому це сталося?") потрібне розуміння мотивів, яке є лише у дійових осіб. Вчитель опонує: мотиви видно з учинків, навіть з результату, із "що сталося" можна відновити "чому".


Якщо перечитати дискусію після закінчення книги, то зрозуміло, що всі елементи детективу працюють не на розгадку самогубства Адріана. Тоні послідовно намагається відкрити факти, щоб зрозуміти мотив вчинку друга. Вже тут видно, що історія - це не факти, а мотиви. Нецікаво, що Адріан вчинив самогубство, це сенсація, про яку всі швидко забули - потрібен сенс, "чому сталося". Екзистенційні міркування нічого не додають для розуміння.

archervarius: (козак)

Колись давно Ява та Павлуша, тореадори з придніпровського села, спробували розрити козацьку могилу прадіда Карафольки, щоб знайти його шаблю. Привид сотника Гаркуші виявився передбачувато мстивим, і, набравшись за 40 років сили, почав гадити українській дитячій літературі. Інакше чим пояснити, що з проміжком у кілька років вийшло дві книги, у яких ідеться про пошуки козацьких скарбів?

"Таємниця козацької шаблі" Зірки Мензатюк - плоть від плоті класичних традицій дитячої літератури - детективна дорожня історія з помірною дозою містики, зав'язана на пошуках давнього скарбу. Посеред доволі традиційних томсоєрівських пригод - ненав'язлива мораль про те, що сміливість, допитливість та безкорисливість - це добре, а жадібність - не від Бога, і таке ж помірне толерування дитячих пустощів.

zirkaВажко сказати, наскільки можна вимагати гостросюжетності від повісті для дітей молодшого шкільного віку, але книга Зірки Мензатюк за жвавістю дії явно поступається епосу про тореадорів, не кажучи вже про пригоди юного англійського мага. Сюжет дорожньої повісті досить довільний, рухається випадковими введеннями другорядних героїв.

Проте є вдала знахідка - фабула повторює популярний екскурсійний маршрут через Дубно, Берестечко та замки Львівщини. Багато читачів були в цих місцях, і їм буде особливо цікаво накласти на текст власні спогади. Схожим прийомом користується Ден Браун, водячи своїх героїв екскурсійними місцями США та Європи. Втім, фактура могла б бути і глибшою, інтрига не дуже зачіпає місця дії.

Іншою удачею автора можна назвати мову твору, в якій тактовно та акуратно, в дусі всієї книги переплітається минуле та сучасне, міське та фольклорне. Проте вийти за межі своєї "касти" авторці не вдалося - все це про інтелігенцію, для інтелігенції та у світі того прошарку, який виглядав мило у "Простоквашино", по-доброму сумно - у "Дивовижних пригодах в 6-Б" Всеволода Нестайка і не від світу сього - у "Таємниці козацької шаблі".

Діє прокляття (автора) сотника Гаркуші - у книзі бачимо типово нестайківський розподіл персонажів з добрими незаможними інтелігентами та обмеженими багачами. Авторка додала перцю - на джипі в неї їздить не просто негідник, а сам чорт з чортовим батьком та мамою (до слова, такі розкішні персонажі в мові не обіграні, а міг би бути хороший полігон для жартів). Радує хоча б те, що головним героям вдалося за рік зібрати гроші на відпустку принаймні на Львівщині і навіть купити іржаву, проте симпатичну "Славуту". А характери тата і мами головної героїні взято з "Простоквашино" - це ліричний чоловік та іронічна, практична жіночка.

Розчаровує головна героїня. Мила та жвава Наталочка абсолютно не має прикмет дитини свого часу. В неї немає типових для сучасних школярів зацікавлень, дівчинка не згадує взагалі нічого, що стосувалося б теперішнього світу дитини. Теоретично, подібні діти зустрічаються у сім'ях гуманітарної інтелігенції, але це сферичне лоша у вакуумі викликає радше недовіру. Незрозуміло, скільки років Наталочці (від 8 до 11 імовірно), де вона вчиться, уподобання тощо (зате вона легко впізнає косий хрест Андрія Первозванного).

Підозрюю, що у авторки є кліше "помірно неслухняна, але хороша дівчинка" на всі часи, і воно вставлене у відповідну сюжетну рамку. Персонажам бракує різносторонності навіть в межах буденної людської поведінки. Персонажі "Тореадорів" Нестайка викликають цікавість та симпатію саме людськими рисами, які стають несподіваними для дитячого максималізму, підігрітого фантазією. Тут все просто - герої виконують свою функцію.

Примушує задуватися патріотична наснага повісті. Чи може бути патріотичною книга, в якій позитивні персонажі не носять вишиванки і не співають козацьких пісень, а автор кількакратно не наголошує, як трикляті москалі обікрали Україну? Імовірно може, але це точно не "Таємниця козацької шаблі". Тут все просто - патріоти хороші, а погані - не патріоти. Хоч трохи відтіняє вишиванковість іронія, з якою авторка ставиться до мами головної героїні - запальної членкині десятка патріотичних товариств.

Цікавий момент в кінці, коли хороші хочуть забрати у "нейтрального" козацьку шаблю, яку той хоче продати за грубі гроші. Що протиставляє авторка золотому дияволу? Апеляцію до патріотизму, заохочення або ж засудження через пресу, і, як ultima ratio - духи предків - поява привидів мертвих козаків. Характерна поведінка та мрія патріотичної жінки - коли нічого протиставити, спочатку скандал, а потім мрія про могутніх пращурів.

Це була б просто прохідна дитяча книга, трохи пересолена вишиванковим патріотизмом, якби її зненацька не включили до шкільної програми. Тепер вчительки та батьки будуть копати бібліотеки та Мережу в пошуках шаблі - сподіваюся, недовго. Бо цей "роман дю гаре" для молодшого шкільного віку цілком можна взяти дитині в дорогу, але навіщо робити його вивчення обов'язковим - таємниця куди заплутаніша, ніж у Зірки Мензатюк.

archervarius: (козак)
Здавна люблю Пелевіна за вміння плести дотепну сатиру на сучасне суспільство. "Бетмен Аполло" (2013) - одинадцятий роман у Віктора Олеговича, і, як видається, один із найслабших.

"Бетмен" продовжує сюжет і світ Empire V - роману 2006 року, де автор безжалісно пройшовся по міфології "офіс-інтелігенції" з її наївним світоглядом гламуру та дискурсу ("дискурс - це територія, за яку не можна вийти, а гламур - територія, за яку виходити не хочеться. Дискурс - це гламур духу, а гламур - дискурс тіла").

Знову вампіри, смоктання баблоса (тобто споживання результату людських стремлінь та страждань) та перетворення. Але, на відміну від Empire V, в центрі тексту - не сатира, а намагання створити більш-менш серйозний виклад популярного дзену - грунтовніше, ніж у "Священній книзі перевертня" чи "Чапаєва і Пустоти". Через загубленого в ілюзіях голового героя Раму Другого автор перебирає, що не є ілюзорним у світі суцілної ілюзії: щастя? любов? зрада? боротьба за краще? страждання?

BatmanApollo

Втім, навіть до рівня Пірсігового "Дзену або мистецтва догляду за мотоциклом" текст не дотягує. Доволі одноманітні пригоди вампірів відволікають від змісту, який по-різному обсмоктує три улюблені ідеї Пелевіна:
- світ існує лише у свідомості сприймача
- я - це сума вражень конкретного моменту
- не існує способів довести реальність чи нереальність чого завгодно

Особливо наголошується на боротьбі проти системи як частини самої системи. Картина схожа на сюжет "Матриці", будь-яка боротьба - це лише частина системи, один з її запобіжних блоків та клапанів. Але в межах ілюзії це все одно краще, ніж смоктати баблос, знаючи, що десь його більше. Трагічний оптимізм у світі дзенської порожнечі.

Натомість явно звучать нотки "Что же будет с родиной и с нами". Автор ніколи не соромився проїхатися по нафтово-медійній імперії та її Сашах Сірих із ФСБ, але тут чується тривога за суспільство, половина якого сита і п'яна, а інша - голодна і п'яна. Але Пелевін - не Лукьяненко, патріотизмом не грається. Єдиний натяк - уже згаданий оптимізм у порожнечі.

Та цього явно мало, щоб оцінити роман як хороший твір. У ньому вже немає їдучої дотепності, і ще немає глибини. На цьому роздоріжжі і покидає в порожнечі читача останній роман Пелевіна. Хочеться вірити в краще.
archervarius: (козак)
Після прочитання "Найкращого сищика імперії" Владислава Івченка, де все дуже сумно з фактажем та духом часу, я почав рити тему межі ХІХ-ХХ століть. Перечитав чимало, буду потроху писати по суті.

Канкарович (скачати) - друга прочитана книга по темі на межі минулих століть, уже був Іоганн Блох з його "Історією проституції" (1913). Автор - практикуючий венеролог, до написання книги його підштовхнула епідемія сифілісу, в тому числі серед юнацтва. Тому, на відміну від Блоха, він досліджує не історію, а сувору реальність Петербурга та Європи, хоча моралізує навіть більше - і доходить до протилежних висновків.

Головною причиною проституції Канкарович вважає загальне падіння моралі у суспільстві, яке толерує чоловічі походи до повій і не засуджує утриманство і взагалі зв'язки за гроші. Якщо легальних повій (нагадаю, борделі в Російській імперії були легальними) породжують злидні, то утриманок та дам легкої поведінки - толерування суспільством.

Автор негативно оцінює легалізацію проституції, бо кількість "прихованих" повій в рази більша за легальних. Суспільство визнає "тавровану" повію недолюдиною, але нормально ставиться до хористок-модисток, тому прихована проституція процвітає.

На межі століть вважалося, що борделі служать для задоволення природніх статевих потреб нежонатих чоловіків. Канкарович зауважує, що більшість відвідувачів публічних домів продовжують ходити туди і після одруження, крім того, значну частину відвідувачів складають підлітки. А в самих борделях процвітають збочення (судячи зі скромних описів, БДСМ, оральний секс, хитровикручені пози).

2014-04-07 10-51-32 Порнографические открытки конца 19 начала 20 века. - 25 Мая 2013 - Клуб  Три кота Ж  - Мир Квилессе - M
КДПУ: порнографічна листівка межі століть.

Книга наповнена нуднуватим моралізаторством і сумнівними статистичними даними, але загалом дає повну картину блядства свого часу. Найцікавіші моменти про добу і секс:

Загальне:
- отримати секс з незаміжньою дівчиною освіченого класу було дуже важко. Натомість із заміжньою - доволі просто, романи на стороні вважалися меншим гріхом, ніж дошлюбний зв'язок. Візит до борделю вважався нормою, хоча в статечних колах цим не хвалилися.
- для чоловіків дошлюбний секс вважався нормальною потребою, і задовольнявся всіма можливими способами

Хто:
- домашня прислуга віддавалася господарям масово, практично як норма. "Хазяйки дому" навіть наймали молодих покоївок своїм синам. 40% повій у недорогих борделях - колишня прислуга. Але і без господарів прислуга поводилася досить вільно, вела загалом розпусне життя. На це натякнув Гіляровський, коли писав, що господарі схвалюють появу постійного кавалера у служниці.
- жіноча прислуга в ресторанах = проститутка (нормою були чоловіки). В більшості ресторанів були кабінети і дівчатка на замовлення
- співачки в кафе-шантанах, кабаре, оперетах = дорогі проститутки, топ - утриманки. Більшість вистав зводилася до задирання ніг та похабних куплетів. Цікаве явище, яке нині мутувало в стриптиз-клуби типу "Города" на Тичини. До речі, одна з можливих причин занепаду жанру оперети. В балеті теж, але найвищого класу (див. Пушкін та Істоміна).
- служниці модних магазинів та кравчині - часто проститутки. Модистки - це вони.
- 65% проституток у Петербурзі - колишні селянки. Думаю, у Києві процент був ще вищий.
- поширена дитяча проституція, з 10-11 років. У Європі цим славляться Рим, Константинополь, Брюссель. В імперії - Петербург і Київ (!). Дівчатка-проститутки ходять по вулицях і чіпляються до перехожих.
- утриманки були популярними (заможний чоловік оплачував киці квартиру, утримання, одяг тощо). Такі дамочки жили по кілька душ в кожному пристойному домі.
- утриманки охоче ідуть в актриси різного роду (в шоу-бізнес), щоб демонструвати принади і знаходити покровителів.

Де:
- мебльовані кімнати мали погану славу. "Поедемте в номера!", ага. Приблизно як зараз квартири почасово. Однозначним свідченням блядського номера було біде у санвузлі (підмивання вважалося дієвим проти венерики і вагітності).
- автор не радить користуватися ресторанними серветками у місцях, де є дівчата. У кабінетах їх використовують заміть рушників після єблі.

Скільки:
- ціни: 20 копійок - мінімалка (2 пляшки пива, це брудні та страшні борделі), більшість - 1-2 рублі (пляшка вина, або дводенний заробіток робітника, гроші тоді мали іншу вартість!), 3-5 - дорожчі, таких борделів мало, 10 рублів - як виняток. Торг можливий, після 2:00 знижки. В "цікавих" домах беруть вхідну плату. З плати до 25% отримує сама повія. Для розуміння: межа між "брудною" і "чистою" публікою була 100 рублів місячного доходу, це був максимум для кваліфікованого робітника - і мінімум для освіченої людини.
- утриманки та дорогі повії мали великі статки (дорогоцінності, екіпажі, квартири), цим і приваблювали новий контингент.

Деталі:
- нижчі поліцейські чини радо брали оплату тілом замість штрафів. Традиція "суботників" має давні корені.
- бордель традиційно був з випивкою та музикою (і те, і інше офіційно заборонялося - але було масовим), вікна та двері завжди зачинені, горів ліхтар - просто гасовий, не червоний. В дорогих борделях грали оркестри, дівчата ходили в холі голими. В звичайних - рояль, а в найдешевших - шарманка чи гармонь. Випивка - втридорога, в найдешевших - горілка, в середніх - пиво і вино, в дорогих - вино і шампанське.
- дорогі борделі вважалися нормальним місцем для дозвілля чоловічих змішаних компаній навіть без сексу. Приблизно як зараз стриптиз-клуби - приїхати, повеселитися, хто хоче - приват.
- зазвичай проститутки працювали до 25 років, десь з 17-18.
- наслідок проституції - позашлюбні діти. Їх до 1/3 від усієї кількості. За статистикою, смертність на 1 році життя серед них - 78%. У приватних годувальниць - майже 100%. Дитяча смертність того часу загалом - до 30%
- порнографічні фотолистівки активно ходили по руках, особливо в гімназіях. Робили їх переважно у Парижі та Брюсселі.

Висновок: цікава книга по темі, якщо відкинути моралізаторство. Рекомендується - особливо для авторів, які пишуть про добу.
archervarius: (козак)
Любко Дереш небезпечно наближається до нестаріючого образу Андрєя Губіна української літератури. Нова книга «Миротворець», усупереч обіцянкам показати «іншого» автора, засвідчила, що вийти з орбіти тінейджерського мислення непросто, навіть замахнувшись на складні теми.

Вдумливий читач розкриє книгу з оптимістичним інтересом: Любко Дереш, автор семи романів, звернувся до середніх жанрів. Під обкладинкою зібрано дві повісті та оповідання, об’єднані мотивом зустрічі з Богом – через доторк до Вічності та віднайдення зв’язків між усім сущим на землі.

Автор відходить від «модних» нині тем українства. В «Дивній історії Стефана Лянге» він веде історію нового пришестя від Антоничевого «народився Бог на санях в лемківськім містечку Дуклі», переводячи в сюжет «what if God was one of us?» Творець атомної бомби Роберт Опенгеймер, герой оповідання «Миротворець» усвідомлює, що після його винаходу світ уже не буде таким, як раніше, і приміряє на себе роль деміурга. В повісті «Святий Христофоре, моли Бога за нас» серфери з Акабської затоки, втікачі від суєти та від буденних клопотів, виявили, що всі культурні надбання людства пов’язані між собою. Персонажі підкреслено космополітичні, вільні від хуторянських турбот – вони торкаються вічного й переймаються лише ним та собою.

dereshЗбірка «Миротворець» цілковито поза національними і взагалі насущними проблемами. Автор «тролить» патріотів, вивівши у «Христофорі» позитивного персонажа-українофоба Артьома. Та проблеми народу чи держави героїв книги не обходять, і тим більше їм байдуже до буденних клопотів та людських стосунків. У центрі уваги – Одкровення, що виражається як можливість впливу на світ (у Роберта Опенгеймера) чи знання про єдність усього сущого. Через причетність до вищої сили герої усвідомлюють себе й недаремність буття, виходячи за межі звичних уявлень про мораль та обов’язки. Свобода творити та відкривати, пізнати Бога й світ, – головний мотив книги, спокусливий для пошановувачів Пауло Коельйо та Річарда Баха.

Проте натхнення автор «Миротворця» черпав глибше. «Гра в бісер Германа Гессе!», – знайде подібність читач, і буде правий. Любко Дереш явно опирався на твори німецького прозаїка, кількакратно згадуючи його в тексті серед найвидатніших діячів ХХ століття поруч з Ейнштейном та Юнгом. Але там, де Герман Гессе навмисно недоговорює про доступ до непізнанних таємниць вічності, в Любка Дереша все просто: наукові таємниці – не томи аналітики, а вісім таємничих куплетів, для гри в бісер не треба бути electi, вона доступна всім читачам Вікіпедії.

З «Миротворця» просвічується простота, гірша за крадіжку. Герої твору нагадують підлітка, який перевідкрив щось давно відоме, не здогадуючись, що ці думки вже перетиралися куди потужнішими умами. Вони винаходять велосипеди, неначе в світі не було теорії структуралізму, порівняльного релігієзнавства та етимологічного словника. Зате в текстах не бракує Пафосу – на думку Любка Дереша, богооткровення неможливе без опереткових вигуків та гучних риторичних запитань, банальних, як підліткові прищі: «Хто я у цьому великому світі?», «Чи треба нести відповідальність за свої вчинки?», «Чи прийде до нас Бог?». Бог у текстах теж тінейджерський – загальнодоступний, без проблем добра і зла, він легко завойовує світ, іде до пізнання, не вимагає ніяких самообмежень – і навіть уміє битися ціпком.

«Інший Дереш», обіцяний в анотації, успадкував недоліки «старого» і зберіг вже відомі слабини, зокрема, проблеми з сюжетами. Фабули немотивовані, нанизуються довільно, їх можна продовжити як завгодно, і обриває їх автор, коли заманеться. Немає прогресу і в стилістиці, з першої сторінки в очі б’ють тавтології та неузгодженості. «Ставши йому ногою на груди, притисши ручку ціпка до Ференцового горла, Штукенгайзен довго витягував з нього [з горла? з ціпка?] вибачення за всіх панянок з музичної школи, яких Ференц брудно вважав своїми [брудно вважав?], а за тим, під сміх глядачів, влаштував Ференцові [потрійна тавтологія] допит із географії». Видається, що після семи романів у доробку та одинадцяти років у «великій літературі» можна навчитися уникати таких проблем.

Не оминув «Миротворець» і проколів із фактажем. Жанр містичних повістей не передбачає наукової глибини, але все ж варто вивірити, що Сухомлинського звали Василь, а не Михайло, «Руссо-Балти» в міжвоєнному Львові не їздили, деревина пальми досить крихка, а сільський коваль із Лемківщини навряд чи мав прізвище Чиж-Вишенський. Фантастичне припущення зі «Стефана Лянге» теж геть казкове – розповідь про те, що вісім афоризмів змогли змінити математику, фізику, лінгвістику та генетику середини ХХ століття наївна, знаючи про складні наукові пошуки цього часу.

Автор хотів як краще, а вийшло, як раніше. Відхід від побутописання, космополітизм та багатокультурність середовища повістей, спроба осягнути високі матерії – все це могло би вивести творчість Любка Дереша на новий рівень і освіжити сучасну українську літературу. Але високі прагнення роблять книзі ведмежу послугу - тепер її місія не лише розважити читача, а й висловити щось нове і важливе – або хоча б яскраве. А це вже завдання не для підлітків.
Вчора на ЛітАкценті
archervarius: (козак)
От шо буде, єслі про мужчину усі знали, шо він кривий, чи горбатий, чи якийсь, а потом він рєзко усіліями ескулапов вилічиться, і стане обичним, тоїсть ніяким? Раньше йому і стул подавали, і до успєхов относились душевно, а січас - ну такий як усі, якшо не хужіший...

"Хрустальна свиноферма" від іронічного прозаїка Михайла Бриниха - продовження його роману "Шахмати для дибілів" і чергова спроба подоїти "доктора Падлюччо". Її детективний сюжет крутиться навколо київської тусовки шахістів з парку Шевченка - і таємничих кривавих жертв Коню.

Стилістика - добре випробувана автором суміш суржика та багатої образності.  Суржик створює атмосферу грайливого текстового хуліганства - зруйнувавши мову, все інше можна нищити завиграшки. Типова детективна схема руйнується не для виходу за межі жанру, а просто так - як дитина мне пластилін. Вкрай несподіваний фінал, де автор мече тузи з рукава, не сприймається як штучний - в умовах гри справжності бути не може.

brynyhНе сюжет - головне у тексті (хоча він виконує свою роль, тримаючи увагу читача), а атмосфера. Образи та ліричні відступи, які у звичайному мовному тексті сприймалися б як надлишкові, в атмосфері всепроникаючого сарказму та бурлексу виглядають кумедними родзинками стилю. Михайло Бриних вводить практично у кожне речення марковану лексику з різних суспільних сфер - від чиновницького канцеляриту до молодіжного інтернет-сленгу - і насмішка стає багатоголосою.

"Уютний дєцко-оздоровчий лагєр "Улітка"... располагався у безкраїх лісах на північ од Чернігова, кілометрів за сім від найближчого села, жителі якого давно повимирали от загадочних болєзнів, безробіття і природних накладок. [...] Візуально він напоминав какашку вілікана, стидливо укриту березовим листочком, хотя архітєктор явно питався добитись сходства не з какашкою, а з уліткою. Ідея листочка такжи була плодом його дитячих травм", - так описується місце дії одного з розділів. Автора запрошує читача погратися у його смішно-страшному світі, де можна відкушувати голови героям і від того сміятися, бо все це не насправді.

Можна провести паралелі з п'єсами Леся Подерв'янського, де руйнування мови - один з інструментів творення злого гротескного карнавалу. Але любителі української іронічної прози з першої ж сторінки "Хрустальної свиноферми" побачать аналогію зі стилем Богдана Жолдака, яким він писав кумедні оповідання в середині 90-х, коли молодий Михайло Бриних надавав перевагу пафосно-іронічним мініатюрам. Порівняємо:

"Будучи приглашонний у смислі музики як столишний музикант, він замість чесно одіграть усе, як йому положено, почина заніматься зовсім іншими ділішками, в смислі смотрєнія на нєвєсту, но не там, де положено, а значитєльним образом ніже [...] І настільки він оказався убідітєльний в плані страсті, що вона забула й про своє весілля до голови колгоспу, і навіть чого вона сюди прийшла - до такої міри, що один кум, який случайно теж вийшов у це саме місце, винуждєнний чимдуж швидше, забуваючи про все на світі, бігти назад у хату к женіху й бистрінько розповідати про все, що йому довелось пережити, побачивши таке на свадьбі на власні очі по дорозі в туалєт, що там зараз видєлує нівєста з музикантом, а особинно що музикант видєлує з нівєстой" (Б.Жолдак, Розповідь прораба).

"Поколовшись об всякі терни, він [Валентин]всьо-таки нащупив вірний путь: став спортивним рипортером, який питався освіщати в газеті шахматну жизнь вітчизни. Редакторам усіх видань ця жизнь казалась примєрно настільки ж увлікатільною, як будні мікроорганізмів. Дажи када хтось з шахматних месій сягав вершин, і тілітайпні лєнти світу гундосили про подію двома рядками, редактори упрямо морщились і говорили, що лучче написати шо попало про фудбол, чим мучить читача подробностями шахматних баталій" (М.Бриних, "Хрустальна свиноферма")

Проте оповідь у Михайла Бриниха пружніша, гумор не такий вуличний, ядучі порівняння вплетені в текст, тому можна вважати, що дирявий флаг язикового хуліганцтва попав у добрі руки, які нєжно і одновремєнно мощно несуть його в брунатне будуще. У "Шидеврах..." цей стиль досягне вершини кумедності й доречності.

Закрадається питання: що лишиться з тексту, якщо згладити стилістику? Чи вистачить стилю, щоб урівноважити просадку детективної складової, яка викликає післясмак сахарину після прочитання - ніби й солодке, але поживного немає нічого, порожньо. У "Шидеврах..." під бугагашеньками ховається хороший фаховий рівень і непогані думки, а "Свиноферма" все ж справляє враження прохідного твору "поржав і забув".

archervarius: (козак)
Що ми знаємо про Туреччину?
Про Туреччину ми знаємо мало!
Знаємо от пахлаву, знаємо Роксолану

(майже за Маяковським)


Незважаючи на географічну близькість та шалену популярність як місця відпочинку, про історію Туреччини ми знаємо мінімум. Точніше, знаємо зі школи, що козаки писали листа і навіть плавали до проклятих басурман і визволяли бранців, а ті крали у нас хлопчиків і робили з них яничар. Найкмітливіші згадають, що саме турки за посередництва Кульчицького військово-обложним шляхом відкрили нам каву.

Історія Османської імперії буде для українського читача відкриттям. На момент правління Сулеймана Пишного (правив 1520-1566 рр.) це була найбільша у світі мусульманська імперія, яка володіла усім Близьким Сходом і контролювала місто трьох релігій - Єрусалим. Про її внутрішню будову, звичаї, будні та свята османів - від султана до бідняка-водоноса розповідає Рафаела Льюїс у своїй книзі "Османська Туреччина: побут, релігія, культура".

Suleiman
Іван Гонта в тюрбані. Жартую, Сулейман І Пишний


Багато цікавого про Туреччину! )

Османська імперія складалася із "ядра" - двох головних провінцій, азійської Анатолії та європейської Румелії, а також численних територій з різним статусом. Одні з них управлялися генерал-губернаторами (як Єгипет), інші мали власних володарів і лише платили данину (як Крим). Система трималася на абсолютній покорі султану та ісламській толерантності. Цікава деталь: якщо на війні турки були безжальними головорізами, то в мирний час вони поводилися спокійно та доброзичливо, інаковірці особливо не притіснялися (як на XVI століття - круто!) Християни та іудеї платили більший податок, постачали молодь в корпус яничар, підкорювалися голові своїх общин і спокійно жили.

Державна влада втілювала справедливість за типом класичної імперії: перед султаном всі рівні та всі підзвітні, а султан звітує тільки богові. Через це ніякі Іскри й Кочубеї не почувалися спокійно, особливо ввечері, коли кат Стамбула виходив на вулиці.

Накази та контроль пронизували все життя Османської імперії, і особливо яскраво проявлялися в Стамбулі, де до султана і головного візира було недалеко. Чесність торгівлі, ціни за будь-які товари та послуги, забудова, освіта та медицина, турбота про вдів та сиріт - все це контролювалося, а порушення каралися, переважно фізично. Наприклад, за пиляні гирі лупили по п'ятках прямо на базарі.

Як і в інших імперіях, державність була вищою за національність (зараз це трохи важко збагнути). Слово "турок" означало селюка, імперія була не турецькою, а османською, тобто усіх тюрків-мусульман. Тут характерна деталь - як тільки імперія втратила останні сили, відразу почав рости безконтрольний націоналізм турків і почалися геноциди - зокрема, вірмен та болгар.

На високому рівні була освіта (щоправда, тільки для хлопчиків) та медицина. Початкова освіта була майже загальною, а в лікуванні османи дійшли навіть до обладнаних психлікарень.



Проте головне у тексті - це цікаві деталі!

yanichari
Яничари. Ті самі тричі прокляті запроданці. Корпус яничар було створено, щоб військова еліта імперії була незалежною від турецьких родів та кланів. В яничари взагалі не брали турків, єдині мусульмани, що могли потрапити в корпус - бошняки. І то, під час набору (а на Балканах він був як призов) особливо слідкували, щоб жоден турецький юнак не потрапив до лав майбутніх яничар. З кінця 17 століття почався розклад системи, як і всієї імперії.

В Стамбулі юнаки потрапляли до багатих сімейств на роботу і навчання, потім ішли на воєнну службу, а пізніше могли пробитися до найвищих щаблів влади, аж до поста великого візиря (відсутність родичів була плюсом у резюме).

Яничари мали статус особистих рабів султана, тобто були безкарними і не відповідали за свої вчинки. За забране на базарі яблуко крамар мав подати позов до султана.

Яничари були найстрашнішою військовою силою імперії, їх дуже боялися у Стамбулі. Вони затверджували нового султана (зазвичай той відкупався подарунками), спокійно пиячили, бузили на вулицях, всіляко баригували і взагалі поводили себе безнаказано. Єдина спільнота що не боялася їх - дубильники шкір, суворі холостяки з передмістя Стамбула, що не допускали представників влади у свій квартал, своєю владою карали злочинців, а на війну виставляли 5-тисячний загін.

У яничар (як і при дворі султана) збереглася старовинна система звань - пов'язана з кухнею. Старші офіцери звалися стольниками, нижче були кухарі й аж до водоносів. А головний об'єкт честі - казани, з яких їли яничари. Якщо в бою казан ставав трофеєм ворога, всю військову частину розформовували, офіцерів з ганьбою переводили, а іноді й виганяли з армії.

Гарем. Султани дуже рідко мали офіційних дружин, тільки наложниць, діти яких ставали спадкоємцями, а самі жінки займалися інтригами. Наложниці з часом отримували свободу і виходили заміж, причому вважалися бажаними нареченими - за вроду (інакше б не потрапили в гарем султана), манери (цьому в гаремі вчили) та знайомствам при дворі. Особливо з головним садівником, який був найвпливовішою особою двору падишаха, зосереджуючи посади постачальника, поліцейського, керівника спецслужби та інших.

Про євнухів, візирів і таке інше )

Висновок: дуже цікава книга про історію, культуру та побут близької до нас Туреччини. Великий "Вокруг света". Дуже рекомендується!

archervarius: (козак)
Оповідання Сашка Ушкалова "Жесть" неможливо читати довго - книга ковтається на одному диханні, хіба що перебитому сміхом. А відсміявшись над пригодами Бівіса та Батхеда Дімича та Вєні, починаєш фільтрувати сухий залишок тексту. Політ фантазії автора здається безмежним - книгу відкриває оповідання, де японський макак рятує чихуахуа, вкраденого бакланом, а приморський пацан Вітьок продає в інтернеті інтимне відео з тещею олігарха.

Одинадцять історій пов'язані стилем та часопростором, це закручені пригоди харківських маргіналів різного штибу: негра, що приїхав до України вчитися, а потрапив на ринок, дівчини-підлітка, що бунтує проти правовірної мами, сина прибиральниці та інших персонажів з суспільного дна чи узбіччя. Навіть ті з героїв, хто теоретично належить до буржуа, все одно поводять себе як неприкаяні. Їм немає чого втрачати (навіть кайданів), немає навіть ілюзії стабільності - тому вони вільні від суспільної нормальності, а значить - відкриті для несподіваних думок та вчинків. Звідси - карколомність сюжетів, адже немає жодних обмежень у психологічній чи життєвій достовірності - не може бути нелогічним те, що від початку поза будь-якими рейками.

У вільній оповіді - сила і слабкість книги. Автору вдалося довірливо та правдиво, а тому - симпатично описати героїв та їх життя. Побут, дозвілля, міркування, проблеми та цінності - все це природнє й життєве. Текст освітлений яскравою дотепністю, де сміх виникає не лише з ситуацій, а з усього стилю оповіді. Завдяки цьому оповідання читабельні, без прикметної сучасній малій прозі щоденникової суб'єктивності.

UshkalovЗ учинків та роздумів персонажів у оповіданнях бачиться щось глибше, ніж кумедні байки з харківського дна. Інтуїтивно намацується ідея: свобода думки та дії робить життя цікавим, вартим оповіді (як кухонної, так і художньої). Якщо ти маєш що розповісти, і розповісти можна про тебе, то твоє існування не даремне. Водорозділ суспільства проходить не між офісними елоями та морлоками в спортивках, а між "німими" та "оповідачами". Життя - це текст, а читати слід цікаве.

Проте за "звільненими" сюжетами та героями видно слабкість текстів. Вони переважно проблемні в композиції, нагадують нитку, на яку довільно нанизуються буси пригод, великі та малі. Вузол на нитці в'яжеться там, де забаглося автору, а саму оповідь можна довільно продовжити чи скоротити. Якась вивершеність є лиш у тих оповіданнях, де є одна центральна пригода, яка оформляє розповідь.

Такі ж проблеми з внутрішнім світом персонажів - більшість з них діє так, як хочеться автору, без внутрішніх стимулів, просто пересуваються текстом як маріонетки. Разом ці фактори виглядають як технічна слабкість, розхитаність оповіді. Від сюжетного краху, як у повістях Дереша, рятує лише малий жанр.

Найбільша проблема - стиль і тематика. Маргінали - виграшна етнографічна тема, інтерес до неї, окрім репертуару маршруток та низового чтива, засвідчили успіхи творів Жадана та Дереша, експеримент Жені Галяса. Але у ній автор і замкнувся - правдиво й цікаво описати звичайну людину не вдається, виходить або карикатура, або романтизація, залежно від ставлення.

І головне - з філософствувань та пригод кожного Васі, з кожного тексту стирчить "Депеш Мод". Стилістика настільки впізнавана, що окремі моменти можна сплутати. Спростивши синтаксис, притаманний фантасмагорії Сергія Жадана, автор не додав свого. Порівняємо:

Ще з нами на поверсі живе Ваха. Ваха — грузин, хоча Собака його теж називає євреєм. У Вахи свій бізнес — біля кільцевої, на самому виїзді з міста, зовсім близько від нас, у нього стоїть кілька кіосків, у яких працює кілька наложників. Наложники живуть в одному з кіосків, збираються там на ніч, взимку палять багаття, одного разу ледь не спалили кіоск, добре, що він був залізний, просто посмажились, але вижили. Ваха має цілих дві кімнати — в одній він живе, в іншій тримає контрабанду, різні там шоколадки, колу, героїн і чупа-чупси... Нам він продає непалену водяру, хоча знижок не робить.

...

Одинадцятирічний Стас прокинувся на світанку й першим ділом, мерзлякувато згорбившись, рушив у кімнату Студента. Там порожньо: кімната, як завжди, засрана, але Студента в ній нема... Малий обходить квартиру по периметру, ніби кошеня, яке щойно принесли на нову територію, де йому всю життя і треба буде жити. Мами ніде нема, схоже, звалила на роботу. Його мама здає одну кімнату Студенту. Правда, здає, це так, для красного слівця. Скорше, вона тримає його як свійську тварину, - Студент нічого не платить, може брати харчі з холодильника, а за це мама з ним спить. Стасова мама - двірничка.


Рівень "жесті" в уривках аж надто подібний. Власне, "жестяковою" збірка буде хіба для юних, бо врешті все завжди закінчується добре, як у підліткових серіалах. А в сухому залишку - добірка "недо": недосюжети, недопсихологія, недостатньо "швидкості", щоб вирватися з орбіти стилю Сергія Жадана. І водночас - добрий настрій від кумедій у тексті. Складно сказати, що легше виробити, техніку чи цікавість письма, але хочеться вірити, що наступний твір Сашка Ушкалова порадує першим - і не втратить другого.
archervarius: (козак)
"Рецензія на замовлення" продовжує діяти. Цього разу читав історико-фантастичну повість "Господній вовк" від Анни Рибалки. Повість уже бачила світ, і навіть отримала ІІ місце на конкурсі "Смолоскипу" у 2012 році.

Полювання на відьом в Німеччині XVI століття - у самому розпалі. В різних містах пошук слуг диявола ведуть вчений інквізитор Якоб та його дуболобий, але настирний колега Генріх. В останнього присуд короткий - катування і вогнище, і, аби отримати славу непримиримого борця за віру, він легко іде на фальшування. А містами краю мандрує молодий художник Мартін, що шукає "Марію" - дівчину, що померла від чуми. У Мартіна є чудо-дар - він вміє провіщати майбутнє та бачити істинну суть речей. І коли його кохану Ельзу запроторюють до тюрми за брехливим звинуваченням у чарах, на очній ставці з Якобом він помічає, що монах насправді вовкулака! Щоб врятувати себе від люті Якоба, а Ельзу - від вогнища, Мартін погоджується на співпрацю з монахом і їде до Дрездена, щоб завадити Генріху нищити жіноцтво.

Анна Рибалка частує читача коктейлем з містики, історії та пригод. Фон повісті схожий на "Уленшпігеля" де Костера та "Нарциса і Гольдмунда" Гессе (крім хронотопу - ще й бродячим митцем). Текст тримається на конфлікті боротьби за віру, в якій ллються ріки крові, та на роздвоєній душі інквізитора Якоба.

З перших сторінок помітний хороший рівень оповіді. Фабула розгортається рівномірно та переважно вмотивовано, немає характерних для молодих авторів намагань розповісти, що "було насправді" і "якби він знав, що". Не губляться ні персонажі, ні сюжетні гілки, текст завершений без намагань розтягнути його в цикл. Прикро, що кульмінацію лінії Мартіна - розвінчання "духа" Генріха - автор все ж вирішила переповісти, а не виписати безпосередньо, хоча момент значущий, і психічна напруга героїв у цю мить гідна того, щоб показати її читачеві.

ink

Акуратно побудований історичний фон: фактура правдоподібна, деталі витримані, описи міст та персонажів (наскільки вдалося перевірити). В особливостях судових процесів над чаклунами Анна Рибалко розбирається незгірш прототипів Якоба. Несподівана історична ідея - сумнозвісний "Молот відьом" писався, аби відволікти його автора від розправ, направити його гнів на сторінки книги, а не на мешканок міст. А один з авторів погромної книги потрапив на обкладинку саме за ідею подібного творіння. Сумнівна деталь у тексті - використання Генріхом "голосу духа", а насправді - дівчини у запічку для виявлення відьом. Вороги Генріха скористалися б таким сумнівним з точки зору віри доказом проти інквізитора. Проте для католицизму з його любов'ю до містики та візіонерства це все ж нормальніше, ніж для протестантів чи православних.

Між історією та містикою текст однозначно тяжіє до першої. Містичну частину можна прибрати без мінімальних втрат для тексту. Розрив між вовчою та божою частинами душі Якоба легко трактувати як конфлікт внутрішнього ката та богомольця. Провидницький дар Мартіна, яскраво задекларований на початку, для сюжету некорисний - хлопець "відмовляється" передбачати щось корисне для руху фабули. Натомість логіка церковників, що посилають невинних на вогнище, розробляється грунтовно. Але видається, що в історичній повісті не витриманий баланс між документальністю та фікцією, бракує привязки до реальності через конкретні дати, деталі,  дійових осіб.

Звідси проблема - з чудових ввідних даних (провидець, монах-вовкулака) авторка "видоїла" мало. Пригодницька складова закручена слабко, гостроти у поворотах сюжету бракує. Містика, яка на початку добре стимулює інтерес, з ходом подій просідає, стає непотрібною. В результаті тексту бракує рушіїв, враховуючи слабке психологічне моделювання персонажів та однобокість зображення. Відьом не існує (принаймні, впіймати справжню чаклунку монахам не вдалося), інквізитори - злобні лицеміри. Генріх - тупий служака-садист. Мартін - нерішучий, але хороший. Ельза - просто добра служниця. Об'ємність зображення трохи властива Якобу - через його складний "внутрішній світ".

Можна заперечити: пригодницька повість не претендує на психологічні глибини, а фентезі - на історичну достовірність. Але недоісторія, недофентезі, недопсихологія знижують рівень повісті до нехитрої белетристики. Тим паче, традиція якісного фентезі все ж передбачає не лише розважальну складову, а й міркування про світ та його мораль, втілюючи людське зло у нелюдське (тут хочеться згадати "Пасинків 7 заповіді" Олді, де автори багатократно перевертають вісь "добре - погане"). Спробую пофантазувати: якби Генріх, вслід за Якобом, що зловив юного вовкулаку, хоч раз впіймав справжню відьму з барильцем дитячого жиру та набором отрут, інтрига боротьби з силами зла стала б сильнішою. Водночас небажання автора заглиблюватися в моральні проблеми утримує текст від розлогих міркувань "про Життя, Всесвіт та все таке", а також від наївного реверсу в стилі Перумовського "орки хороші, ельфи погані".

"Господній вовк" залишає хороше враження завдяки технічному рівню автора та бажанню грунтовно розбиратися у темі. Буду слідкувати за творчістю Анни Рибалки, цікаво, куди її виведе натхнення - до містики, історії чи якісного переплетіння обох стилів?
archervarius: (козак)

Люди середнього віку переконані, що їхні діти знають про Інтернет майже все. Насправді ж — просто більше, ніж батьки, а сума фактичних знань про Мережу обмежується акаунтом у ВКонтакті та якійсь онлайн-грі. Натомість пояснити відмінність між HTTP та HTML можуть хіба що майбутні айтішники. Тому Тетяна Щербаченко в книзі «Як не заблукати в павутині» доречно взялася розповісти дітям про Мережу, й це їй вдалося весело, барвисто — і водночас точно.

Авторці вдалося обійти пастку наукпопу — «або нецікаво, або неглибоко». В книзі розповідається майже про всі явища та поняття Інтернету, аж до торентів, тролів, релевантності та індексу цитування. Порадник глибше викладає факти, аніж шкільна програма з інформатики для середньої школи, і явно краще, ніж більшість учителів. «Видавництво Старого Лева» не поскупилося — видання приємно тримати в руках, воно на гарному папері, з симпатичними ілюстраціями Дмитра Кузьменка, і водночас, доступне за ціною.

За стилем викладу книга нагадує журнал «Однокласник» — схоже українокультурне кокетування з молодшими підлітками. Але за глибиною фактажу її можна сміливо давати не лише дітям від 7 до 17, а й дорослим. Сподобатися юним читачам автору вдалося — маю кілька історій із захопленими дітьми, які ковтали «путівник Інтернетом» за вихідні та відмовлялися повертати книгу (вже подарував 4 примірники!).

Читача порадує широта охоплення теми. Книга чітко структурована, після оповіді про будову та логіку Мережі, вона показує корисні текстові та медіаресурси, пояснює, як працюють інтернет-магазини та електронні гроші. Потім діти дізнаються про особливості та етику спілкування в Павутині й можливості створення власного «гнізда» в соцмережах чи на домашній сторінці. Завершує путівник Мережею добірка порад із сайтобудування та настанови з безпеки. Зібрано корисні для практики дані, аж до пояснення відмінності між файлами txt та rtf, pdf і djvu (напевне, найактуальніші для любителів електронних книг). Упевнений, що прочитавши правила користування форумами, «школоло» в Мережі стане куди менше. Розчулило: «[на форумі] треба бути терплячим, тобто ніколи не казати, що хтось з учасників дурень (навіть якщо це свята правда)».

За малими винятками книга встигає за темпом Мережі. Анахронізмів епохи MS-DOS, яких чимало в шкільному курсі комп’ютерної науки, в книзі немає. Втім, за окремими описами — ICQ та GTalk як популярних меседжерів, meta.ua як корисного пошуковика, MySpace як соцмережі — можна вгадати, що коріння порадника тягнеться приблизно до 2008 року.

pavutynaЗаходи безпеки в Інтернеті цікавлять насамперед батьків, які куплять «Як не заблукати в павутинні» дітям. Тетяна Щербаченко зібрала найкорисніше: віруси, крадіжки даних, фінансову безпеку та фауну Мережі. Хотілося би бачити більше порад про безпеку в соціальних мережах (фрод, небезпечні додатки, шантаж отриманими даними чи фотографіями, відновлення сторінки після злому — вкрай поширені серед підлітків). Крім того, в книзі цнотливо промовчано про сайти знайомств, популярне в підростаючого покоління джерело проблем на свою голову.

Утім, не обійшлося й без дьогтю. Авторка взяла на себе сміливість створити окремі слова для молодіжного сленгу, і така імітація виглядає кумедно. Книга переконує, що українські підлітки називають мобілку «стільничкою» (хоча за словником це поверхня столу, рідко можна зустріти його на означення «робочого столу»). Або «верстак» — «персональний комп’ютер» (в Інтернеті в таких випадках вживається фраза «ЛОЛШТО?!»). Також наївно виглядають спроби ввести власні скорочення до тих, що прижилися. «ггг», «дяки», «НМД» — це з реальності, але навіщо додавати туди свій новояз «грзд» (замість гаразд, хоча це громіздке скорочення не замінить «ок») або «бл» замість «будь ласка» (а не замість «яка прикрість!»).

Помрію: найкращою парою до книги була би версія для тих, хто відкриває Мережу в літньому віці, бо дитині куди простіше, аніж татові чи мамі, пояснити, чим FAQ відрізняється від FTP. Незначні зміни в стилі («Однокласник» — на «Порадницю»), трохи додати матеріалу — й телефонних дзвінків «у мене щось вилізло, як його сховати» стане менше. Навряд чи пропозиція зацікавить Тетяну Щербаченко, яка спеціалізується на дитячій літературі, але ніша вільна, а зразок — вартий наслідування.

Паралельно на "Літакценті"

archervarius: (козак)

З "Піною днів" Бориса Віана (в фоліоперекладі - "Шумовиння днів") у мене особливі стосунки. Колись в юності я був під диким враженням від книги, і як тільки знайшов переклад - купив дві такі. Одну собі, а іншу давав почитати знайомим баришням. Установка: яка зацінить, та моя. Книга уже і пошарпалася... Але коли почалися стосунки з класною дівчиною, виявилося, що в неї вже є точно така.

"Піна днів" - сюрреалістична, неймовірно лірична і чуттєва історія про кохання з нещасливим кінцем. Юнак Колен має гроші та живе зі смаком. Він знайомиться з юною Хлоєю і незабаром одружується. Але у весільній подорожі дівчина застудилася і в її легені виросла водяна лілія (метафора туберкульозу). Хлоя повільно помирає, а лікування забрало всі гроші Колена, який змушений піти на чорні роботи. Врешті, хлопець топиться в ставку, намагаючись зловити лілію. На фоні проходить історія Коленового товариша Шика, який захоплюється філософом Жан-Солем Партром (так в тексті), витрачає всі гроші на його тексти, як от "Проблема вибору при нудоті", і врешті залишається без копійки.

ecume-des-jours-011

Виклад про повільну, нічим не мотивовану смерть дівчини шокує - немає ні хепі-енду, ні декадентської чи готичної естетики смерті, лише сюррове дослідження того, як помирає щастя.

Український переклад тексту огидний, найкращий - російський Ліліани Лунгіної. Річ у тім, що сюрровість роману тримається на каламбурах, які губляться в поганих перекладах.

Рецепт такой: "Возьмите живого колбасуся и сдерите с него семь шкур, невзирая на его крики. Все семь шкур аккуратно припрячьте. Затем возьмите лапки омара, нарежьте их, потушите струей из брандспойта в подогретом масле и нашпигуйте ими тушку колбасуся. Сложите все это на лед в жаровню и быстро поставьте на медленный огонь, предварительно обложив колбасуся матом и припущенным рисом..."

Як тільки на екрани вийшов фільм, я кабаном побіг в до кінотеатру - в Москві, де був на той час. Мішель Гондрі зняв його в естетиці 60-х, всі сюррові моменти передав "дослівними" декораціями або театральними ефектами. Фільм дуже близький до тексту, єдина сильна деталь, яку стерли повністю і невідомо чому - закінчення з мишкою.

Але всю цю красу в моїх очах спаскудило інше - навіщо, на яку маму режисер взяв на роль юної дівчинки Хлої, у якої пронизливо сині очі та довге каштанове волосся, підтоптану Одрі Тоту (яка на екрані виглядає на всі 40 і додатково псує все романтично-наївним дівочим виразом на давно не дівочому обличчі)? На роль романтика Колена пішов старичок середнього віку Ромен Доріс. Ітого замість красивої історії про юне кохання вийшла "любов кому за..."

Також бачу, що "коректність" добралася до Франції. Повар Ніколя та його чарівна небога Аліза - нігри (з якого дива?), а весільних педералів з церемонії взагалі прибрали (хоча священка та п'яномаря залишили). Треба було ще китайських лізбіянок додати.

Плювався, не рекомендую. До речі, треба буде подивитися екранізацію 1968 року.

archervarius: (козак)
"Книга вчить, як на світі жить". Це в теорії, у віддаленому світлому майбутньому, а "поки що рулять танкові клини та килимові бомбардування". Але "Легкий спосіб кинути курити" від Алана Карра збирається відучити курця від тютюну відразу по закінченні читання. І, як показують численні приклади, часто справляється. До власного сорому і гордості скажу, мені вона дуже і дуже допомогла, пробивши усі бар'єри скепсису, аналізу та професійного ставлення до книг.

Книга англійського бухгалтера вийшла дуже вчасно - саме зараз мільйони курців на фоні загального прагнення до "здорового способу життя" ненавидять свою звичку і хочуть кинути, а сотні мотиваційних книг підготували грунт для сприйняття.

За формою це риторичний діалог з читачем про куріння. На власному прикладі внутрітекстовий автор розповідає, як його обтяжувала тютюнова залежність, і як він дійшов до власного "легкого способу". Також розповідається багато прикладів пацієнтів Карра, яким допоміг цей спосіб.

karrГоловне враження - книга непрохідно, безнадійно тупа. Убога манера в протестантській традиції - "Я був бідний, нещасний і з прищем на жопі, а потім мені було откровення, я його прийняв - і став молодим, здоровим, гарним і всі мене люблять! О, прийми откровення від святого Карра у своє серце!" Постійні повтори, нашіптування того самого, структурна каша - читати Карра важко, воно в'язне на зубах і нудить від форми. Але - знову ж - книга діє, ідеї, висловлені у ній дуже цікаві та дієві.

Крім того, текст відверто слабкий з наукової точки зору. Автор б не завадило хоч трохи підчистити ляпи. Чого вартий пасаж: "Рослина тютюн містить багато отруйних речовин, зокрема, угарний газ, і належить до того ж роду, що й загальновідома беладонна". Це для придурка? СО виділяють при горінні всі рослини! А помідори і баклажани теж не їсти - вони ж родичі пані Беладонни? Або ж "До того, як Колумб здійснив кругосвітнє плавання, люди вважали, що Земля - плоска". Дурниця цілковита. На суть книги все це не впливає, але справляє враження неакуратності - стільки перевидань, могли б поправити.

Власне суть - ідеї книги:

  1. Не існує задоволення від куріння в широкому сенсі. Задоволення від сигарети - це як носити черевики на пару розмірів менші, а потім кайфувати від того, що нарешті їх зняв. Тобто існує тютюновий голод, і задоволення від його вгамування, але на відміну від звичайного голоду, цей - штучний, непотрібний. Куріння для задоволення може існувати, але воно дуже швидко переходить в куріння "по ходу", щоб задавити бажання сигарети.

  2. "Функціональне" куріння - це проблема не куріння, а ситуації. Простіше кажучи, якщо ви виходите на перекур відпочити, то це не завдяки цигаркам - просто виходьте. Якщо ви забиваєте курінням нудну розмову - зробіть її не нудною, або не ведіть її. Якщо ви знайомитеся через куріння - познайомтеся просто так.

  3. "Ви не кидаєте курити, а набуваєте свободу і здоров'я". Тобто немає залізної межі і суперподвигу відмови від кайфу куріння. Не треба думати "все, від завтра я більше ніколи не відчую цього задоволення". Легкий спосіб кинути курити - це просто не брати нову цигарку, коли хочеться - бо вам її не хочеться. Натомість переваги вільного дихання і здоров'я набагато вартісніші.

З цих трьох тез слідує безжалісна критика "методу сили волі" або ж "важкого методу кинути курити". Його прикмети - сильне вольове напруження, нав'язлива думка "в житті стало на одну радість менше", відчуття мучеництва. Страшилки не діють - кожен курець розуміє, що от прямо ця цигарка його не уб'є - і тому відмовитися дуже важко. Натомість спосіб Карра, з позитивними думками про свободу від тютюну не призводить до відчуття обділеності.

Втім, цей же метод, тільки прикрашений позитивом, Карр пропонує після зникнення фізичної тяги, тобто приблизно через три тижні. Від зриву можна утриматися тільки волею разом з аргументами до самого себе.

Думки:

  • ідеї справді цікаві, якщо сісти і грунтовно подумати на тему. Так, я люблю (любив?) хороші сигарети і дух доброго тютюну. Проте без улюбленого "Давідоффа" прожив би день-два, потім би купив "Вінстон", а не було б його - за тиждень курив би "Приму БФ" і не квакав. Згадався похід, у якому з розпухлих вух курилося букове листя. З 3-х заходів ні разу не вдалося зафіксуватися на курінні для задоволення. Через пару місяців усе поверталося до стандартної кількості.

  • справді, заради кайфу викурюється абсолютна меншість сигарет, але кайф об'єктивно існує. Активне куріння під час пиятик - це якраз бажання отримати додатковий кайф, коли контроль засинає. Тому тут як не крути, а треба триматися на силі волі.

  • метод викладу викликає сильне, нестримне бажання блювати. Ярмаркова крикливість, "власний досвід", реклама власних клінік відмови від куріння, існування текстів про "легкий спосіб кинути" все на світі (від ожиріння до боязні перельотів) справляє враження чергового "тренінгу з тренінгу тренінгу", чергового пацаватого шахрайства про успіх. Але книга діє - такий от парадокс.

  • якби я досі курив, на Gorgany race я б викашляв бронхи. Такі от речі підтримують Каррівську балаканину.

І да, Карр дав дуба від раку легенів. Помогли тобі, синку, твої легкі ляхи?

Висновок: дурня. Але дуже рекомендується всім курцям.
archervarius: (козак)
"Йшов  ведмідь лісом, бачить - автобус стоїть. Сів в автобус і замерз" (Звук баяна)

Напевне, найбезжалісніша документалка, яку я читав, окрім воєнних мемуарів. Книга розповідає про американського хлопця, який вирішив вийти з суспільно-державної гри і піти назустріч дикій природі. Скінчилося все погано.

Джон Кракауэр. "Навстречу дикой природе" (читати)

Фабула проста: американський парубок Крістофер Джонсон МакКендлес, закінчивши університет, вирішив, що з нього стане суспільних умовностей. Він назвався "Александр - Суперволоцюга", перестав думати про майбутнє і почав жити від дня до дня, намагаючись вирватися у природу. Алекс вибирав якомога дикіші місця для подорожей - проплив річкою до Мексиканської затоки, пройшов пішки пустелю тощо. Але манила його тундра, її холодна вічність - тому свою останню мандрівку він зробив на Аляску. Хлопець зміг зайти досить далеко, але сума неправильних розрахунків щодо харчування та погодних катаклізмів спричинили його загибель від виснаження у забутому серед снігів Аляски старому автобусі, що правив за притулок для мисливців.

into-the-wildДумки:

1. З прочитанням книги стає різко і неприємно зрозуміло, наскільки наше існування зав'язане на державу та ідеологію "правильного життєвого вибору". До честі автора книги, він утримується від оцінок дій Крістофера-Алекса (чим схожий на Баяна Ширянова в його описах наркоманів) - і від цієї нейтральності текст стає ще різкішим. Хлопець цілком тверезо і свідомо вибрав шлях у природу, він не вчиняв насильства і нікому не обіцяв "бути прямою стрілою". Він не жебрав і не був нахлібником - усі необхідні для подорожей кошти заробляв чесно різними приробітками. Врешті, він просто зробив вибір - абсолютної свободи. І це для читача не просто дивно, це як відключитися від матриці, і піти блукати порожньою землею.

2. Держава керує суспільством як дитсадком. Алекс абсолютно не конфліктував з людьми - він нормально спілкувався, працював скільки потрібно, вступав у приязні стосунки. Йому були неприємні лише контроль (врешті, після чергової подорожі він спалив документи і залишив напризволяще автомобіль) і культ "позитивного вибору". Прикметно, що його не розумів ніхто - "осідлі" знайомі не приймали ідею мандрівної свободи, а хіппі уникали крайнього дискомфорту. Герой тексту вийшов не лише за межі суспільних норм, а й за зони "випускання пару" - як от субкультури чи розважальні мандри.

3. Ідеологія книги частково дзенська в стилі Пірсіга - Суперволоцюга був не за і не проти суспільства, не в ньому і не поза. Стосунки неоцінкової, неподільної єдності зі світом. Втім, під гузицю хлопця пекло вічне бажання перебороти себе - відмовитися від оцінки себе він таки не зміг.

Найкраща метафора змісту - це герой, що побачив з вікна поїзда сотні колій в різні напрямки. А потім вийшов з вагона і пішов у степ не по коліях. На жаль, мандри закінчилися в тундрі. Але це був його вибір.

Висновок: книга про свободу. Рекомендується
archervarius: (козак)

Чотирнадцятого травня (14.05.13 – анаграма до 3.1415) літературні оглядачі по обидва боки океану зробили мисливську стійку — з традиційним піар-розмахом, одночасно на кількох європейських мовах, вийшов друком роман Дена Брауна «Інферно» — шостий у його доробку і четвертий в історичній серії про Роберта Ленгдона.

Західні критики, незвиклі плутати тиражі та літературну вартість, видали Брауну зі сторінок національних газет чимало добірного злослів’я. Автору згадали всі банальності, заплутуванння, історичні та культурні недоладності, а також відсутність логіки в сюжетах.

«Я звик думати, що Ден Браун — просто бездарний. Та прочитавши останню версію апокаліптичного трилера, який він переписує щокілька років, я підозрюю, що він божевільний. «Інферно» починається з мук героя від травми голови, і голова Брауна — мутний прихисток найскаженіших забобонів так званих «темних віків», схоже, теж травмована… [Він] по-диявольськи збуджується від перспективи близького занепаду світу. Хогвартська школа, у порівнянні з головою Брауна, чисте, добре освітлене і на диво приємне місце», — кепкує з американського прозаїка Пітер Конрад у Guardian. Йому вторить А.Н.Вілсон з Daily Mail: «Ден Браун стверджує, що заглибився в історію філософії, теології та літератури у своїх книгах, але якщо він так і зробив, то йому вдалося не залишити жодних слідів глибокого дослідження в «Інферно».

1Закиди влучні — вся серія слабка сюжетно та стилістично. Кліше фабули просте: Роберт Ленгдон, викладач неіснуючої спеціальності в Гарварді, стикається з таємницею світового масштабу, отримує від долі симпатичну помічницю та високопоставленого симпатика й розгадує головоломку, зашифровану в історичних артефактах, втікаючи від монструозного вбивці. В кінці — хепі-енд. «Інферно» винятком не став: сюжет рухає таємничий вірус, запущений божевільним ученим. Помічниця — симпатична лікарка Ленгдона, у пошуках допомагає директор ВООЗ, монстр-переслідувач — демонічна жінка-панк. Розгадка прихованої загрози закодована творцем у першій частині «Божественої комедії» Данте, і шлях до неї веде через туристичні принади Венеції, Флоренції та Стамбула. Втім, Дену Брауну вдалося дещо уникнути  самоповтору — в останньому романі стало менше містики та езотерики, немає стародавніх братств та вікових таємниць. Всі загадки зроблено головним лиходієм Бертраном Зобрістом, що наклав на себе руки на початку твору.

Прагнення до поліпшення стилю оглядачі оцінили. «Я вперше відчув, що Браун прагне до кращої, акуратнішої книги, більш зацікавлений у реальності, хоче втекти із в’язниці свого багато слів’я. Як стиліст Браун стає дедалі кращим: де він був огидним, зараз просто бідний» — відзначив Джейк Керідж з The Telegraph.

Якщо все так погано, то чому все так добре з читачами (наразі сумарні наклади творів Брауна сягнули 180 мільйонів)? Що дає змогу батьку Роберта Ленгдона перебувати, за словами критиків, у стратосфері популярності?

Секрети успіху Дена Брауна )


Американський автор влучно вловив рівень бажань своєї аудиторії і зробив ставку на доступність, максимально притягуючи реальність до загадок у тексті. Преамбула «усі згадані в тексті організації та пам’ятки мистецтва є реальними» здатна справити враження на пересічного читача. На цьому самому полі працює автор історичних детективів Артуро Перес-Реверте; американець вривається в історію не так глибоко, але якомога гучніше й обираючи якнайвідоміші місця. Пишучи місця дії, він апелює до туристичного досвіду читачів, ведучи професора Ленгдона екскурсійними маршрутами, де були його читачі. Цікаво, що в третій книзі серії «Втрачений символ» Ден Браун опирається насамперед на історію США й Вашингтона, направляючи свого героя в найпопулярніші місця відвідувань американської столиці. Переносячи на український грунт, автор мав би зашифрувати езотеричне послання у написах будинків Софії, Пасажу та Батьківщини-Матері. Несподівано руку допомоги в «реалізації» фантазій Дену Брауну подала церква. Заборона Папою «Коду да Він
чі» перетворила вигадку на крамолу, опозиційну до найбільш консервативної світової спільноти — про таку рекламу можна тільки мріяти.

Новий Папа навряд чи зробить царський подарунок новому роману, проте за тиражі «Інферно» можна не перейматися — запасу популярності на цей твір точно вистачить. Відмова від містичного туману та хепі-енду, намагання ускладнити ідею свідчать, що Ден Браун теж відчуває слабкі точки своїх текстів і працює над цим, тому залишається чекати на його кращі книги.

В Україні «Інферно» вийде за якийсь місяць у «Клубі сімейного дозвілля» в перекладі Володимира Горбатька. Спробую припустити, що перспективи в нас мало б і перенесення стилістики Дена Брауна на український грунт, де не бракує ні історії, ні загадок, і масони часом з’являються на сторінках ЗМІ (зміг же Максим Кідрук оживити зужитий жанр технотрилера). А проблеми зі стилістикою — коли вони лякали українського читача?

Спеціально для ЛітАкцент

archervarius: (козак)

Сатиричних бичів у Росії два - Пєлєвін і Сорокін, Віктор працює по сьогоденню, а Володимир - по речах, тривалих у часі. "День опричника" цілить в російську "державность" (не плутатит з "державністю"), яка тримається на ісконності та опричнині.

З історії: опричнина - політика Івана Грозного, який, бажаючи доконати старих феодалів, набрав військо/поліцію вірних собі бійців-опричників, які влаштували в Москвії небачений терор. Пізніше на погромах зажиріли і деморалізувалися, при цьому залякавши народ і обезкровивши державу - але місію свою виконали.

vladimir-sorokin-den-oprichnika"День опричника" - не свято, а трудовий будень царського бійця в антиутопії ХХІ століття. Росія майбутнього максимально сконцентрувала в собі державність - на троні цар-самодержець і блудлива цариця, на кордонах стіни, окрім книжкового аутодафе згоріли і закордонні паспорти росіян. Імперія торгує газом, Європа звиродніла, у ній лишилися чи не самі арабські кіберпанки, а все виробляє Китай. Квітне офіційна культура з восхваленням царя - і водночас міцний культ російської класики та сувора заборона на мат у будь-яких місцях.

Завдання героя книги - знищувати олігархів, себто бояр-ворогів царя. Втім, і про себе вони не забувають, тому в день опричника вміщається і спалення маєтку боярина та згвалтування його дружини, і "тьорки" на митниці за свою "кришу", і хабарі за заступництво над репресованими, і здорові й не дуже задоволенння. В сумі маємо картину непроглядного гротескного жаху - ніяких стопорів до відновленння опричнини в сучасній Росії немає, суспільство готове до неї, лежить і просить.

Сорокін - майстерний сатирик з ухилом в треш. "День опричника" - не проліберальна книга, дістається на горіхи і безхребетній опозиції, особливо колегами по перу (цитата про щенков). Акцентуючи на патріотизмі, "чистоті" культури та мови, він демонструє, як легко можна купити народ - і якими огидними при цьому будуть інтелігенти:

"Первый канал передает книгу какого-то Рыкунина «Где обедал Деррида?» с подробнейшим описанием мест питания западного философа во время его пребывания в постсоветской Москве. Особенное место в книге занимает глава «Объедки великого». На втором канале — двадцатипятилетний юбилей выставки «Осторожно, религия!». Медалью «Пострадавшим от РПЦ» награждают какую-то старушку, участницу легендарной мракобесной выставки. Дрожащим голоском бабуля пускается в воспоминания, лепечет про «бородатых варваров в рясах, рвущих и крушащих наши прекрасные, чистые и честные работы». По третьему каналу идет дискуссия Випперштейна и Онуфриенко о клонировании жанра Большого Гнилого Романа, о поведенческой модели Сахарного Буратино, о медгерменевтическом адюльтере. На четвертом некто Игорь Павлович Тихий всерьез рассуждает об «Отрицании отрицания отрицания отрицания» в романе А. Шести горе кого «Девятая жена». На пятом басит Борух Гросс про Америку, ставшей подсознанием Китая, и про Китай, ставший бессознательным России, и про Россию, которая до сих пор все еще является подсознанием самой себя. Шестой канал отдан щенкам человека-собаки, известного «художника» в годы Белой Смуты. Щенки воют что-то о «свободе телесного дискурса». И наконец седьмой канал этого паскудного радио навсегда отдан поэзии русского минимализьма и конь-септуализьма".

Стилістика тексту блискуча, у мові замішано футуризму, сленгу кінця ХХ століття та "староруської". На відміну від колеги по стилю (з нижчим хіба регістром) Олени Колядіної, Сорокіну вистачає пороху на весь текст, він міцно збитий, стилістично однорідний, трима читацький інтерес і захоплює від першої сторінки до останньої.

Автору традиційно добре вдається сексуальний треш. Перлина книги - "опрична гусениця", масова содомія опричників у бані, ідейно сплетена з "чоловічим братерством та єдністю". Заслуговує того, щоб зацитувати її цілком:

"Сплетаемся в объятьях братских. Крепкие руки крепкие тела обхватывают. Целуем друг друга в уста. Молча целуем, по-мужски, без бабских нежностей. Целованием друг друга распаляем и приветствуем. Банщики между нами суетятся с горшками глиняными, мазью гатайской полными.Зачерпываем мази густой, ароматной, мажем себе уды.

— Гойда! — восклицает Батя.
— Гойда-гойда! — восклицаем мы.

Встает Батя первым. Приближает к себе Воска. Вставляет Воск в батину верзоху уд свой. Кряхтит Батя от удовольствия, скалит в темноте зубы белые. Обнимает Воска Шелет, вставляет ему смазанный рог свой. Ухает Воск утробно. Шелету Серый заправляет, Серому — Самося, Самосе — Балдохай, Балдохаю — Мокрый, Мокрому — Нечай, а уж Нечаю липкую сваю забить и мой черед настал. Обхватываю брата левокрылого левою рукою, а правой направляю уд свой ему в верзоху. Широка верзоха у Нечая. Вгоняю уд ему по самые ядра багровые. Нечай даже не крякает: привык, опричник коренной. Обхватываю его покрепче, прижимаю к себе, щекочу бородою. А уж ко мне Бубен пристраивается. Чую верзохой дрожащую булаву его. Увесиста она — без толчка не влезет. Торкается Бубен, вгоняет в меня толстоголовый уд свой. До самых кишок достает махина его, стон нутряной из меня выжимая. Стону в ухо Нечая. Бубен кряхтит в мое, руками молодецкими меня обхватывает... Собирается, сопрягается гусеница опричная. Ухают и кряхтят позади меня. По закону братства левокрылые с правокрылыми чередуются, а уж потом молодежь пристраивается. Так у Бати заведено. И слава Богу…"


Після такого фрагменту будь-які тексти про чоловіче єднання (особливо з військовим контекстом) однозначно викликають з пам'яті уривок Сорокіна (не гірше, ніж уривки "Енеїди" Вергілія - парубка моторного та сучу дочку).

Переконаний, що книга має успіх в Україні завдяки національній забаві "подражни кацапа" (згадаємо останню презентацію "Цукрового кремля" та ентузіазм патріотичних ЗМІ з цього приводу). Але треба визнати - свого Сорокіна у нас нема і не буде, сміятися (а тим більше глузувати) з темних сторін своєї історії ми не вміємо, корова священна вся, від рогів до хвоста. Хоча "День січовика" з кулішевого штибу поглядами цілком може існувати.

В Сорокіні (хоча не лише у ньому) бачу все те, чого бракує сучукрліту - гострої теми, міцного сюжету та відточеного стилю. Треш - уже на любителя, але видається, що цільова аудиторія Сорокіна - мідл-клас, офісна інтелігенція з читалками в метро.

Висновок: трешева злюча - і стилістично блискуча сатира на російську "державность". Рекомендується тим, хто не боїться темних сторін буття.

archervarius: (козак)

«Ефект Facebook» українською — неабиякий успіх для країни, де з бізнес-книгою гірше, ніж із бізнесом. Скомпільоване з численних інтерв’ю дослідження Дейвіда Кірпатріка за посередництва перекладача Олександра Стукала та видавництва «Темпора» розповідає історію другого за популярністю ресурсу в світовому Інтернеті. Книга має найширше коло читачів: ІТ-спеціалістам буде цікава конкуренція соціальної мережі з попередниками та напружений пошук унікальної пропозиції, стартаперам — розповідь про початок проекту та проходження кризових точок, а людям, які просто проводять час на «Фейсбуці» — психологія юного генія Марка Цукерберга та його шлях від кімнати в гуртожитку до світових масштабів та фантастичних грошей.

Read more... )

Видавництво «Темпора» випустило книгу в «народному» форматі — на тонкому папері, з практичною суперобкладинкою та надміцним оправленням. Видно і зусилля, докладені перекладачем Олександром Стукалом, щоб адекватно передати стиль журналіста, мовлення студентів у гуртожитках та «піратів Кремнієвої долини». Мова тексту жива й легка, реалії ІТ-індустрії в більшості випадків передані адекватно. До слова, переклад комп’ютерних понять — нелегке завдання, адже сфера динамічна, а її термінологія — не сформована, до того ж — під сильним тиском російської та англійської мов. Ложка дьогтю невелика, промахи стосуються або американської англійської, або тонкощів інформаційних технологій. Так, a plain-vanilla photo-hosting (с.211) — це «звичайний фотохостінг», ваніль тут фразеологічна, entrepreneur (c.60) — підприємець, а не антрепренер, а writers (с.336) — журналісти, а не письменники. Ідеологію соцмережі — a watchword over the years at Facebook has been «Don’t be lame». ….  It is Facebook’s counterpoint to Google’s motto «Don’t be evil» (с. 450) перекладач подає як У Facebook довгі роки був один пароль — «Не кульгай!», хоча йдеться про гасло, а не пароль, і воно означає «Не будь відстійним!». Зовсім втрачено зміст фрази Zuckerberg took a math class on graph theory — Цукерберг слухав курс із графічної теорії (с.36), адже Марк вивчав математичну теорії графів, тобто зв’язків між об’єктами, а не малювання. Невдалою є спроба перекладу загальноприйнятих у всьому світі абревіатур на позначення ціни інтернет-реклами CPM (cost per millia, ціна за тисячу показів) та CPA (cost per acquisition, ціна за отриманого клієнта) — їх доречно було б залишити в оригіналі та пояснити суть, із цим міг би допомогти кваліфікований консультант. Проте це дрібниці в значному масиві тексту.

Українцям Facebook цікавий завдяки унікальному положенню на ринку, що склалося завдяки конкуренції соцмереж – на відміну від «ВКонтакті» та «Однокласників», його активні користувачі молоді, суспільно та політично небайдужі та створюють інтелектуальний контент.  Відсутність анонімності сприяє перетіканню до Facebook аудиторії блогових платформ, насамперед «Живого журналу», а лаконічні шанувальники Twitter ведуть записи на обох ресурсах.  Проте (не дивно, але прикро), «Ефект Facebook» про Україну не знає. Нам мало що скажуть назви американських соцмереж MySpace, Orkut та Friendster, боротьбі з якими присвячено значну частину дослідження. Активне життя й розвиток потужних соціальних мереж в Україні та Росії автора-американця не обходить, про них він пише побіжно, згадуючи Вконтакті як один із клонів Facebook. Цікаво було би порівняти дітище Цукерберга з «анти-Фейсбуком» — «Однокласниками», де немає ні генія-розробника, ні атмосфери новаторства, ні демократії, але є низка переваг, завдяки яким вони впевнено тримаються у своїй ніші ринку. Хорошим додатком була б історія загибелі як соціальної мережі українського проекту Connect.ua та появи мертвонародженої Friendin.net.

«Темпора» має досвід включення «чужих» книг у наш контекст — у перекладі «Історії церкви» Дж.Гілла окремий розділ про Україну написала перекладач, компенсувавши білу пляму на мапі дослідження. Спеціалістів, які могли би написати таку коротку розвідку, серед української ІТ-спільноти не бракує. Аналогічний розділ наблизив би до України з її барвистою картою соцмереж і «Ефект Facebook».

Інтернет нині – фронтир технологічного світу. Поки пересічні користувачі лайкають кошенят й розшарюють анекдоти чи «фотожаби», його творці, юні чи досвідчені, намагаються вигадати щось нове, дати нову можливість включитися у глобальний світ. Перефразовуючи афоризм, кожен інтернетник носить у рюкзаку чек на мільярд. «Ефект Facebook» прикладом Марка Цукерберга показує, як цей чек дістати. Але фронтир мінливий, тому на обкладинку проситься «Том І. Далі буде…»

Спеціально для "Літакцент"

archervarius: (козак)
У першій книзі дилогії "Край" український фантаст Ігор Сілівра повів читача у майстерно сконструйований стімпанковий світ. У "хард" науково-фантастичному романі є усі принади піджанру - пара замість електрики, аналогові обчислювачі замість електроніки, Київ з гіробусами й монорейками і головне - велетенські целепіни у небі. Сюжет тексту тримався на загадці "що направило світ у розвиток пари та зупинило розвиток електрики?" Герої книги "Цепеліном до Києва" намацали нитку до розгадки, змогли відкрити портал у наш світ, проте більшість таємниць так і залишилося нерозкритими - для другого роману.

У "Краї-2" на читача чекає сюрприз з перших сторінок тексту. Фантаст суттєво змінює стилістику та піджанр порівняно з першою книгою - замість стімпанкового світу отримуємо "серіал" про портали, різко зменшується кількість наукових викладок. Такий хід розчарує читача, який зацікавився серією у першу чергу завдяки "паровій" стилістиці - якщо стімпанк в українській літературі явище червонокнижне (боюся без глибокого знання теми назвати автора першопрохідцем), то портали між світами - тема популярна і затерта навіть серіалами.

Отже, корпорація, очолювана героями першої книги Андрієм та Всеславом, навчилася "бурити" більш-менш стабільні портали в інші світи. Там, де є стабільний перехід у світи, подібні до Землі, ведеться колонізація - або містечка в стилі Дикого Заходу, або побудова заводських поселень під пильним наглядом корпорації. Апробуються дві моделі - прямої демократії та соціалізму. Автор дає характерні картинки обох суспільних моделей - шерифа та мера-новатора у містечку, фабрична уніформа, кольорова диференціація штанів та чорний ринок - у селищі соціалізму.

stargate
КДПВ: портал із "Зоряної брами"

У світах, непридатних для життя і з нестабільними переходами, ведеться видобуток корисних копалин - потрібного для порталів унобтаніуму (привіт "Аватару", "Земному ядру" та "Космобіолухам"), золота та метану. Портали - нескінченні джерела енергії та дорогоцінних речовин. І тут теж видно, що автора більше цікавить економіка, ніж техніка, на відміну від першої книги. У тексті постійно натикаємося на міркування про вартість грошей, обмін товарів та цінностей в межах суперкорпорації, можливі наслідки нескінченного видобутку золота. Тема для НФ не нова, відразу згадується інфляційний терор інженера Гаріна. І міркування автора не виказують ні глибини, ні оригінальності - на відміну від екскурсів у аналогову ОТ чи будування цепелінів, де він цілком у своїй стихії.

Портал у текст )

Підсумувати можна коротко: книга цікава і читабельна. Проте відмовившись від родзинки - українського стімпанку - на користь порталу та наноботів, текст, що суттєво набув у стилістиці порівняно з першим романом, значною мірою втратив унікальність.

Profile

archervarius: (Default)
archervarius

February 2017

S M T W T F S
   1234
56789 1011
12131415161718
19202122232425
262728    

Syndicate

RSS Atom

Most Popular Tags

Page Summary

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Jul. 21st, 2017 02:39 pm
Powered by Dreamwidth Studios