archervarius: (козак)
Знайомство з романом молодого львівського прозаїка Богдана Коломійчука "Людвисар" почалося півтора роки тому на фейсбуку, де автор демонстрував книгу в дзеркалі, на фоні власних тілес в стилі гарного мужичка Адама Жоржевича. Тим більше цікаво, наскільки відповідає текст манері авторської самоподачі.

"Людвисар. Ігри вельмож" належить до "пограничного", за класифікацією Михайла Назаренка, жанру - він поєднує риси історико-пригодницького роману та фентезі. Дія відбувається наприкінці XVI століття на Західній Україні, де вирує мішанина націй та держав. До історичного фону додається українська містика: відьми, вовкулака, водяник, песиголовці та сам дідько.


Фото цуплене з Мережі

Інтрига роману зав'язується навколо магічної надгармати, таємницю якої знають троє учнів майстра Тартільйо. Двоє з них - суперники лікар Домінік Гепнер (він же людвисар, тобто ливар) та угорець-вовкулака Іштван. Третя - чарівна Софія, яка тримає у пам'яті необхідні знання. Четверта складова - рубін "Янгольська кров", частинка крові архангела Михаїла. Колись він дав непереможну силу султану Сулейману, а зараз за ним полює слуга каменя - чорт в образі графа Хіха.

Основні події - це бої, викрадення та переслідування Домініка, поета Себастьяна, львівського кур'єра Христофа, пари найманців Ореста та Казимира, солдатів Лук'яна та Матвія, та козаків князя Острозького. А ігри вельмож - мляві інтриги князя Костянтина Острозького, який хоче ув'язнити польського короля, підступи львівського єпископа-самозванця Лібера та п'янички графа Другета. І присмака до пошуків вундерваффе - численні любовні пригоди у шинках та замках.

Вибір часопростору - явна авторська удача. XVІ століття - час народження держав та народів, Львів з його національним та конфесійним розмаїттям добре підходить для історико-пригодницького жанру. Водночас для України цей час достатньо готичний, магія ще може органічно існувати на фоні реальності. Богдану Коломійчуку вдалося уникнути зужитих штамів українського історичного роману: героїчних вусатих козаченьків, підступних (або, за останнім трендом, хоробрих) татар, яничарів та інших урус-шайтанів. Також у романі майже немає героїчного українського пафосу та натяків на сучасну епоху. Все це добре грає на користь роману.

До вдалих сторін тексту можна віднести зібраність сюжету, який, незважаючи на кількість персонажів, що більше пасувала б епопеї, тримається купи (нехай і з кількома випадками авторської сваволі). Інтрига тримає читача від першої сторінки і до останньої, завжди є за кого вболівати та переживати, а текст - легкий та читабельний.

За жанром та часопростором найближчими до "Людвисара" будуть містичні "Пасинки восьмої заповіді" Генрі Лайома Олді: шаблі та кунтуші, пані та панове, корчми та замки. Проте у Богдана Коломійчука магічний та історичний елементи змішані приблизно порівну, з тексту можна прибрати як чари, так і історичну конкретику, перенести дію в умовну епоху. Водночас у тексті немає заглиблення ні в реальність, ні в магію. Імовірно, завдяки цьому роман припаде до вподоби обом аудиторіям - любителям історії та фентезі.

Організація тексту та робота з історичним матеріалом нагадує стильову манеру Олександра Дюма в "Трьох мушкетерах" - інтриги вельмож та хоробрість їх підлеглих, багато дуелей та кохання. Бравий кур'єр Христоф здається рідним братом Д'Артаньяна - він радо скаче між містами, легко дістає з піхов шаблю та рубає супротивників на капусту. Рівень психологічної достовірності героїв аналогічний до творів Дюма-батька - заглиблення в характери немає навіть на рівні розважальних жанрів. Герої живуть з бажанням вчинити щоденний подвиг, без зайвих слів почати герць та заскочити в будуар. Та, на відміну від батька мушкетерів, Богдан Коломійчук не спромігся цікаво описати "підкладку" персонажів - читач нічого не знає про Христофа, Домініка та решту хоробрих рубак (окрім того, що вони хоробрі та рубаки). Вельможі - владні, позитивні герої - мужні, негативні - боязгузливі п'яниці, жінки прекрасні та звабливі. У жінках заплутатися найлегше - описи їх краси однаково приторні.

В історико-пригодницькому жанрі увагу читача традиційно приковують сцени дуелей та любовних пригод. Імовірно, "Людвисар" планувався у категорію "для молодшого шкільного віку", бо герці та кохання у ньому цнотливо приховані. Герої завжди розправляються з ворогами без зайвих слів та описів, достатньо дістати шаблю - і ті, кому судилося померти, вже стікають кров'ю. В обіймах жінок персонажі "тонуть у вроді" без деталей, любовні зустрічі - романтична суміш скромності та амнезії.

"Ігри вельмож" напрошуються на порівняння з "Іграми престолів" Джоржа Мартіна, але в українського прозаїка є проблеми не лише з боями та еротичними сценами. Ігри вельмож, які в Мартіна приковують увагу від Вінтерфеллу до Гіса, на теренах Західної України не прижилися. Читачу важко зрозуміти, чого хочуть князь Острозький, польский король та львівський староста. За текстом князь спершу хоче кинути короля до в'язниці, а потім вирішує причарувати його гарною молодицею. А далі? Закохати до смерті? Який сенс тимчасового ув'язнення слабкого короля? Натомість автор не цурається коментувати пересічні події в тексті: що було "насправді", "річ у тім", що сталося за кілька років до зображених подій чи через століття після.

Аналізуючи історичний бік роману, постає питання: наскільки у "прикордонному жанрі" слід дотримуватися історичної правди? Імовірно, програма-мінімум - достовірно зображувати епоху та реальних дійових осіб. Складається враження, що Богдана Коломійчука скосила хвороба, що раніше вразила Владислава Івченка та Галину Пагутяк - історична халтура. Події в тексті відбуваються між 1562 та 1574 роком (датування за деталями тексту, точно не раніше 1559 - вказано прямо). Тоді як молоді герої можуть раз за разом згадувати свою участь в битві під Оршею 1514 року? Напевне, автор дуже хотів вкузьмити Оршею триклятих москалів, потім довелося змінювати час дії - а деталі лишилися. На це вказує і помилка на 50 років у віці Галілея - судячи з усього, спочатку час дії роману планувався на 1520-ті роки, а потім текст зшито білими нитками.

Магії у творі, натомість, бракує балансу. На початку тексту чари у світі "Людвисара" існують як щось реальне, але рідкісне і таємне. Герої шукають відьом, у графі Хіху, незважаюючи на повний набір витівок "від кота Бегемота", не відразу розпізнають диявола. Натомість на середині виявляється, що Львовом може гасати загін песиголовців (і це не викликає подиву героїв). А в кінці козаки взагалі не дивуються, коли їх товариш раптом виявився ентом людинодеревом і вбив вовкулаку. Відношення магії до реальності описаного світу лишається незрозумілим.

При доволі схематичному зображенні ключових моментів текст перевантажений. По двоє претендентів на головного героя та героїню, більше 20 активних персонажів забагато для розміру тексту. Разом з недостатньою персоналізацією це дає ефект "миготіння" - можна заплутатися в дійових особах та їх взаємних контактах. Також перевантажена інтрига. Якщо майстер мав камінь, який міг сам по собі давати необмежену владу, то для чого використовувати його як частину супер-гармати? Два супер-артефакти гірше, ніж один. Якщо трійця учнів майстра Тартальї знає таємницю гармати, і має загалом добру мету - визволення своїх країв, то навіщо Іштвана робити вовкулакою, а Софію - відьмою? Якщо Лібер - самозванець, то чому він постійно хоче спалити відьму?

При бажанні можна нарити купу дрібних похибок. Невідомо як автор уявляв собі львівський бал того часу, але сплутати на балу заміжню жінку з дівчиною неможливо. Ні король, ні канцлер не їздили по країні без почту та охорони. Переплутати поляка з жидом у той час було неможливо. Ударом шаблі відрубати голову одним ударом - фантастика. Суспільна межа між поляками та українцями ішла радше за релігійною, а не національною ознакою. Якщо підкреслити всі такі моменти, книга аж рябить червоним.

У "Людвисарі" є все, щоб бути хорошим, крім авторської майстерності. Недбалість письма та неохайність в деталях, характерна для української жанрової літератури, видна в кожному фрагменті роману Богдана Коломійчука. Хочеться вірити, що в інших творах автор покращив стиль та глибину розробки, але судячи з його орієнтації на вітчизняний поп-літ, перспективи видно, як у дзеркалі. В давнину цей вираз означав "доволі туманні".

archervarius: (козак)
"Рецензія на замовлення" продовжує діяти. Цього разу читав історико-фантастичну повість "Господній вовк" від Анни Рибалки. Повість уже бачила світ, і навіть отримала ІІ місце на конкурсі "Смолоскипу" у 2012 році.

Полювання на відьом в Німеччині XVI століття - у самому розпалі. В різних містах пошук слуг диявола ведуть вчений інквізитор Якоб та його дуболобий, але настирний колега Генріх. В останнього присуд короткий - катування і вогнище, і, аби отримати славу непримиримого борця за віру, він легко іде на фальшування. А містами краю мандрує молодий художник Мартін, що шукає "Марію" - дівчину, що померла від чуми. У Мартіна є чудо-дар - він вміє провіщати майбутнє та бачити істинну суть речей. І коли його кохану Ельзу запроторюють до тюрми за брехливим звинуваченням у чарах, на очній ставці з Якобом він помічає, що монах насправді вовкулака! Щоб врятувати себе від люті Якоба, а Ельзу - від вогнища, Мартін погоджується на співпрацю з монахом і їде до Дрездена, щоб завадити Генріху нищити жіноцтво.

Анна Рибалка частує читача коктейлем з містики, історії та пригод. Фон повісті схожий на "Уленшпігеля" де Костера та "Нарциса і Гольдмунда" Гессе (крім хронотопу - ще й бродячим митцем). Текст тримається на конфлікті боротьби за віру, в якій ллються ріки крові, та на роздвоєній душі інквізитора Якоба.

З перших сторінок помітний хороший рівень оповіді. Фабула розгортається рівномірно та переважно вмотивовано, немає характерних для молодих авторів намагань розповісти, що "було насправді" і "якби він знав, що". Не губляться ні персонажі, ні сюжетні гілки, текст завершений без намагань розтягнути його в цикл. Прикро, що кульмінацію лінії Мартіна - розвінчання "духа" Генріха - автор все ж вирішила переповісти, а не виписати безпосередньо, хоча момент значущий, і психічна напруга героїв у цю мить гідна того, щоб показати її читачеві.

ink

Акуратно побудований історичний фон: фактура правдоподібна, деталі витримані, описи міст та персонажів (наскільки вдалося перевірити). В особливостях судових процесів над чаклунами Анна Рибалко розбирається незгірш прототипів Якоба. Несподівана історична ідея - сумнозвісний "Молот відьом" писався, аби відволікти його автора від розправ, направити його гнів на сторінки книги, а не на мешканок міст. А один з авторів погромної книги потрапив на обкладинку саме за ідею подібного творіння. Сумнівна деталь у тексті - використання Генріхом "голосу духа", а насправді - дівчини у запічку для виявлення відьом. Вороги Генріха скористалися б таким сумнівним з точки зору віри доказом проти інквізитора. Проте для католицизму з його любов'ю до містики та візіонерства це все ж нормальніше, ніж для протестантів чи православних.

Між історією та містикою текст однозначно тяжіє до першої. Містичну частину можна прибрати без мінімальних втрат для тексту. Розрив між вовчою та божою частинами душі Якоба легко трактувати як конфлікт внутрішнього ката та богомольця. Провидницький дар Мартіна, яскраво задекларований на початку, для сюжету некорисний - хлопець "відмовляється" передбачати щось корисне для руху фабули. Натомість логіка церковників, що посилають невинних на вогнище, розробляється грунтовно. Але видається, що в історичній повісті не витриманий баланс між документальністю та фікцією, бракує привязки до реальності через конкретні дати, деталі,  дійових осіб.

Звідси проблема - з чудових ввідних даних (провидець, монах-вовкулака) авторка "видоїла" мало. Пригодницька складова закручена слабко, гостроти у поворотах сюжету бракує. Містика, яка на початку добре стимулює інтерес, з ходом подій просідає, стає непотрібною. В результаті тексту бракує рушіїв, враховуючи слабке психологічне моделювання персонажів та однобокість зображення. Відьом не існує (принаймні, впіймати справжню чаклунку монахам не вдалося), інквізитори - злобні лицеміри. Генріх - тупий служака-садист. Мартін - нерішучий, але хороший. Ельза - просто добра служниця. Об'ємність зображення трохи властива Якобу - через його складний "внутрішній світ".

Можна заперечити: пригодницька повість не претендує на психологічні глибини, а фентезі - на історичну достовірність. Але недоісторія, недофентезі, недопсихологія знижують рівень повісті до нехитрої белетристики. Тим паче, традиція якісного фентезі все ж передбачає не лише розважальну складову, а й міркування про світ та його мораль, втілюючи людське зло у нелюдське (тут хочеться згадати "Пасинків 7 заповіді" Олді, де автори багатократно перевертають вісь "добре - погане"). Спробую пофантазувати: якби Генріх, вслід за Якобом, що зловив юного вовкулаку, хоч раз впіймав справжню відьму з барильцем дитячого жиру та набором отрут, інтрига боротьби з силами зла стала б сильнішою. Водночас небажання автора заглиблюватися в моральні проблеми утримує текст від розлогих міркувань "про Життя, Всесвіт та все таке", а також від наївного реверсу в стилі Перумовського "орки хороші, ельфи погані".

"Господній вовк" залишає хороше враження завдяки технічному рівню автора та бажанню грунтовно розбиратися у темі. Буду слідкувати за творчістю Анни Рибалки, цікаво, куди її виведе натхнення - до містики, історії чи якісного переплетіння обох стилів?
archervarius: (грамма-наці)
Служба "Рецензія на замовлення" продовжує діяти. Отже, перший блін.сom від молодого автора - про суспільство і мистецтво.

Валентин Терлецький, "Хмарочос". - К.: Нора-друк, 2012.

Про що: у фантастичну країну (де за наївно закамуфльованими назвами читається Україна, Київ тощо) прийшов песець у сфері політики та мистецтва. Президентом став колишній зек, і привів з собою "команду" з синіми перстнями на пальцях. Міністр культури - суміш з/к і радянського мурла районного масштабу - прямим текстом забороняє (так у книзі) модернізм і постмодернізм у всіх сферах мистецтва, а митців хоче примусити писати/малювати/співати про трударів, бізнесменів з низів тощо (така собі карикатурна суміш шансону і соцреалізму).

terleckiВсе це не на жарт сполошило богему, яка жила своїм традиційним побутом: пиячила, блядувала, сварилася, продавалася тощо. Але коли всіх почали тиснути, дуже несхожі митці (кіношники, поети, музиканти) об'єдналися у "Сотню нескорених", яка вилізла на хмарочос, влаштувала там табір протесту, погрожуючи масовим самогубством. Влада почала спочатку тиснути на "сотників", а потім - купувати їх. Частина не витримала і пішла, а частина лишилася і таки плигнула. Зе енд.

Що вдалося:

- сюжет. Незважаючи на ряд наївних прийомів, сюжет тримається купи, розвиваючись "воронкою" - натяк на початку, калейдоскоп історій у зав'язці - і далі до вузького горла вибору наприкінці. Водночас, ІМХО, тексту різко бракує літературного і стилістичного редагування.

- картинка богеми. Писати свій світ - що пливти за течією - діло немудре. Але все ж митці вдалися на диво живими, в тексті - ціла галерея персонажів: старий романтик, пияк від літератури, юний нарваний поетик, дєвочка, яку скористав "відомий прозаїк", епатажний художник, художник гуцульсько-народний і багато інших. Портрети центральних персонажів не пласкі, це живі люди з сумішшю творчості, романтики, розрахунку та падлючності всередині.

Що не вдалося:

- реальність оповіді. Навіть зі знижкою на фантастичне припущення як автор уявляє собі "заборонити постмодернізм" або якісь тематики? Заборонити можна видання в державних конторах, під певним приводом натиснути на приватні. Ускладнити видання чи концертну діяльність. Але як у інформаційно-капіталістичному світі, де нема проблем ні з Інтернетами, ні з еміграцією (а у книзі він саме такий) заборонити щось / про щось / якось творити?

Протиставлення "модернізму-постмодернізму" і розповідей про будні шахтарів та бандитів штучне. Приклад Віктора Олеговича свідчить, що ніяких суперечностей тут нема, якщо митець, окрім збагачення "Купідона" трохи вміє писати :)

- карикатура на державу, ІМХО, занадто лубкова. Держава, навіть якщо нею керує колишній зек, з усіх сил намагається зберегти респектабельність. Аналогічно карикатурна бізнесово-кримінальна сфера у тексті. Пацани з партачками і молодики у шкірянках це все реальність, але поруч є і сірі чиновнички, які вміють пиляти бюджети, і хитрі піарники, і багато інших цікавих персонажів, які вміють працювати тонко. А у тексті все прямо, лінійно, квадратно, гніздово.

- картина суспільства. У всьому опорі є безсловесне бидло, яка відразу лягає під тиск - і елої від богеми, які в звичайному житті пацаваті, але в потрібні моменти "хто полізе в льох, а хто під кулі піде". Середнього класу немає.

- найгірше: психологія. Конфлікт у середовищі митців, частину яких вдалося залякати, а частину купити - цікавий. Але психологічного мотивування тих, хто залишився, у тексті бракує. Чому лишилися і стрибнули саме ці? Вони не кращі за інших, рішення виглядає авторською сваволею. З салатниці витягнуто кілька прізвищ, а решта пішли)

Рукалице і йобаний стид: стилістика.

Тавтології у фразі: "Позад Квітницького посміхалися і перешіптувалися четверо гарненьких розбещених красунь".

"Позаду були... зйомки в багатьох фільмах і серіалах в якості актора". Хм, а в якості кого ще можна зніматися?

Самоповтори у тексті. Описи і епітети до персонажів повторюються як у Гомера (синьопикий міністр, довгогривий красень Матвій, гультіпака Анатолій ітд) Знайшовши одну вдалу фразу, автор тягне її через весь текст.

Люті банальності. Рука дівчини - завжди тендітна, сніг - незаймано білий, красуня в клубі - розбещена, епатажний художник нюхає кокаїн через 100-доларову купюру, слово поета виривається смертоносною стрілою і вибухає як тротил ітд.

Штучності. Художник Богущак думає про свої картини: "А його гуцульська серія була сповнена глибинного патріотизму і автентичності, любові до рідного краю, пломеніла освідченням у коханні до цієї землі, що живила світ енергією..." Круто, він зразу проспектом до виставки думає.

Дівчинка радіє хорошим свіжим віршам: "До полудня вона написала уже три вірші, і кожен з них різнився темою і стилем, кожен мав свою неповторну милозвучність і метафоричність". Ага, ще вона раділа вдалому тристопному амфібрахію і дактилічній римі у третій стопі другого вірша.

Причому такі речі може виправити будь-який редактор середньої руки. А через них читати текст неприємно як їсти сире.

Висновок: текст з непоганим задумом, але учнівським рівнем побудови реальності та паскудною стилістикою. Не рекомендується, але автора на замітку взяв, може "дик она вырастет")

archervarius: (Default)
Служба "рецензія на замовлення" продовжує діяти. З добрих рук [livejournal.com profile] rainbow_citizen отримав на огляд містичний детектив Кокотюхи.

Андрій Кокотюха, "Аномальна зона". - К.: Нора-Друк, 2009. - 246 с.

З чого все почалося: журналіст газети, що полює на дешеві сенсації, отримує інформацію про таємниче покинуте село у Чорнобильській зоні. Воно, за словами його молодої і красивої співбесідниці, манить людей, які потім зникають. І справді - дівчина зникає, а пізніше виринає з утратою пам'яті. В погоні за статтею журналіст їде в село, і історія повторюється. За справу береться чесний мент та жінка з прокуратури. Виявляється, до аномальної зони причетні і земні, але від того не менш страшні сили.


Що вдалося:

1. Сюжет, особливо початок. Він гострий, дві закручені спіралі навколо двох загадок (Зони і баришні, яка там зникла). Два головні герої ведуть сюжет, і ковдра уваги автора між ними розподілена нормально. Коротше, є нормальний скелет, а от з м'ясом дуже великі проблеми.

2. Мова і ситуація. Атмосфера маленького міста, його мешканців, мовна стилістика цілком реальні та живі. Порівняно з раннім Кокотюхою, у якого бандити говорили слово "певняк" - неабиякий прогрес.




Що не вдалося:

1. Фактура провалена. Маючи розкішні декорації для подій (Чорнобильську зону), автор описує її настільки мляво і затерто, що, з одного боку, вражає вторинність, з іншого - опис може стосуватися будь-якого покинутого села в будь-якій точці Євразії. Аномальна зона похмура, туманна, тиха, скелети будівель, порожні вікна (привіт Тарковському), у всіх болить голова. Ніяких спроб знайти якусь нову хорошу деталь. Натомість - опереткова деталька "трупний запах цвинтаря" (ну блін, на якому це цвинтарі трупами пахне?)

2. Герої не просто стереотипні, це порожні картки. Вони зібрані з затертих атрибутів, потрібних для ролей. Чесний Принциповий Мент, Стерва Начальниця, Жінка Мента, Тупий Сержант. Мінімально людяні журналіст і таємнича дівчина, але більшість деталей у цих персонажів - банальні. Зрозуміло, що детектив - не психологічна проза, але герої без родзинок, які не викликають симпатії - не тру.

3. Окремі сюжетні ходи - наче надерті з дешевих серіалів про ментів вперемішку з американськими бойовиками. То героя тримають в погребі злі бандити, то в головного хитрого лиходія є велетенський охоронець, який усіх мочить, то в кінці тексту протагоніст, зневірившись у правосудді, сам знищує усіх противників.  

4. Найпаскудніше - авторська манера говорити з читачем як з тупим. Якщо в тексті є якась деталь, на яку оповідач хоче звернути увагу, то вона повториться як мінімум тричі, і один раз курсивом. Всі хоч мінімально таємничі моменти будуть детально переказані автором від імені когось із героїв (щоб недоумки, які читатимуть, все пойняли)). Пояснення "від автора" вриваються на сторінки де треба, і де не треба - про героїв, події тощо. Але ще веселіше - це зноски. З них читач може дізнатися, що "Секретні матеріали" та "Медіум" - відомі американські серіали, герої яких займаються рокриттям паранормальних явищ. Ще феєричніше (цитата):

"Все, справу зроблено, як сказав колись старому алкоголіку Біллі Бонсу старий сліпий пірат П'ю***"
--
*** Шамрай по-своєму використовує епізод з роману Р.Л.Стівенсона "Острів скарбів", у якому сліпий П'ю, передаючи Біллі Бонсу чорну мітку, примовляє "Справу зроблено".


Якщо до такого додумався редактор, саєчка - йому.

До речі, в гарній традиції українського книговидання дизайнер обкладинки Юрій Волгін книгу не читав, інакше б не всунув туди високовольтні дроти, які до тексту відношення не мають.

Висновок: непоганий задум, халтурне виконання на всіх рівнях (зловживання банальностями та авторськими наголосами). Суб'єктивно: годиться для читання в сортирі, для електрички уже ні. Втім, what did you expect from canadians?
archervarius: (Default)
Текст повісті (наскільки я розумію, неопублікований) попросив рецензувати автор. Не питання, чо (якщо комусь ще цікаво - пишіть))

Отже, Є.Лакінський, "Державна зрада" (спогади Г.Клименко) - рукопис.

Про що: шпигунська альтернативно-історична повість з домішками еротики. О как!

Сюжет:
...якщо цікаво )


Що автору вдалося: сюжет. Не стільки вдався, скільки не розсипався, що типово для наших початківців. Він іде чітко по лінієчці, як в підручнику з літературознавства: текст починається з кульмінації, далі ретроспектива, дві сюжетні лінії, розв'язка, хепі енд. "Роялів в кущах" (тобто явної авторської сваволі) мінімум, більшість дій мотивовані почуттями героїв, хоча не завжди реальні.

Намір тексту альтернативної історії теж похвальний, у нас цим жанром цікавляться слабо, а конкретно на визвольних змаганнях "розвилку" якщо і робили, то в одиничних випадках (Кожелянко, наприклад, почав фантазувати від Другої світової).

Втім, ці дві деталі не витягують текст на нормальний рівень. Практично все у ньому - учнівське (вживати формулювання "невдалий" для рукопису, ІМХО, неправильно).

1. Альтернативна історія. В основі жанру - "а якщо, якби тоді...", тобто спроба відтворити втрачену можливість. За словами А.Немзера, «находя поворотные точки в истории и реконструируя (изобретая) альтернативные победившему сюжету версии, мы, кроме прочего, воздаем должное побежденным ‹…›, выявляем значимые духовные и культурные тенденции, договариваем то, что не дозволил договорить когда-то рок или случай». По суті, жанр реваншистський ("а якби ми перемогли") або антиреваншистський ("всі інші варіанти, крім реального, були б ще гірші...").

Так от, Лакінському концепція банально не далася. УНР зразка 1937 року потрясаюче нудна, як і всі інші країни навколо. Розвитку історії віддано так мало уваги, що закономірно виникає питання: навіщо взагалі братися за жанр, якщо не розвивати його? Політичні події нелогічні: в УНР до війни закликає ОУН (незрозуміло, звідки взялася терористична організація, яка, за логікою, може розвинутися лише у пригнобленій нації), готується війна з Білорусією, натомість Європи у тексті немає, герої майже не знають про Гітлера, радянська Росія тиха і сумирна як ягня.

Важко критикувати вигадану реальність, але за логікою силові лінії йшли в іншу сторону. Навіщо відроджувати УНР, щоб повоювати з білорусами?) Згадаємо Європу кінця 30-х років: апогей фашизму, громадянська війна в Іспанії, всі готуються до війни... Звідси №2

2. Дух часу. Ключовий показник історичної прози - вміння передати неповторні прикмети доби. Автор часу не відчуває і не передає. Якби в середині повісті він не датував події, дію можна було б віднести від 1920 по 1940. Деталей, які б чітко показали час, немає - ні в одязі, ні в техніці, ні в політиці - час розмитий. Дещо викликає підозру: наприклад, у районному містечку є кінотеатр, а в барах - мартіні.

3. Час і місце дії. З часом ясно, з місцем не краще. Всі герої говорять мовою культурних галичан першої половини ХХ століття з постійним русизмом "уборна". Якби автор не вказав на місце дії, це з однаковим успіхом міг би бути будь-який регіон України. Ні деталей, ні пейзажів - нічого.

4. Кореляція з реальністю. Більш ніж відносна: багато деталей неправдоподібні. Герої твору після громадянської війни не чули про комунізм і вивчають його за Марксом (це в сусідній з комуністичною Росією країні, де теоретично уже є Ленін і Сталін). Білорусь видає залученому Галині (інформатору) орден - їх і кадровим розвідникам не дуже дають, а повії-інформатору - нереально. В передвоєнній атмосфері в районному містечку спокійно розгулює пан Франак з дипломатичним паспортом (і ніхто не цікавиться, що дипломат тут робить), ну і диппаспорти ніколи шпигунів не рятували. Потім резидент дарує Галині паспорт - він їх сам друкує? Хепі енд - це без коментарів, згадується анекдот: "Ваня і Маня подивилися порнуху. Ваня: "ну що, сподобалося?" Маня: "Да, тільки неясно - вони потім поженилися?"

5. Психологія. Відсутня як клас. Діють функції: Молодий Наївний Лейтенант, Мажор-Провокатор, Засмучена Мати та інші. На особистісьб претендують лише Галина та Франак, але їх думки та поведінка теж не виходять за рамки наперед заданих знань. Це краще, ніж відкриття несподіваних талантів у стилі Шкляра, але все ж герої неживі (Франак - нереальний, Галина - шаблонна).

6. Еротика. Смішна. Взагалі не розумію, навіщо братися за еротику, якщо бракує волі її описати. У повісті все кумедно: секс описується рівно до моменту самого сексу, тобто як тільки хуй впирається в пизду (чи аналоги у лесбіянок), у героїв наступає короткочасна амнезія типу "солодке забуття" - ніхто нічого не пам'ятає, нічого не описується.

7. Стилістика. Все повість описана. Такими. Короткими реченнями. Це, мабуть, має імітувати. Переривчастість мислення людини. Але усі 200 сторінок читати таке. Це мука. І така мамамилараму - весь текст. Цитата: "Картина була сучасна, зі звуком. Про дівчину, що закохалася у хлопця. Він - з панів, а вона - бідна. Хоча багатша від нас з мамою. Просто її тато збанкрутував і застрілився. А її віддали до пансіону. Вчили французькій, і танцювати, і всякому іншому. А той хлопець любив іншу інститутку. Цілувався з нею. Хотів одружитися. А та була поганою, робила дівчині кривди. Сміялася, що та бідна. А дівчина плакала від нещасного кохання".

Не кращі діалоги - репліки на 1-2 слова затягуються на кілька сторінок. Мова героїв практично не персоналізована, вони всі на одне лице.

Тексту бракує редактора і коректора. Трапляються лексичні проблеми: наприклад, атентат - це замах на убивство, а не теракт.

Висновок: учнівський на всіх фронтах текст

Profile

archervarius: (Default)
archervarius

February 2017

S M T W T F S
   1234
56789 1011
12131415161718
19202122232425
262728    

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Sep. 23rd, 2017 05:44 am
Powered by Dreamwidth Studios