archervarius: (козак)

"Записки кирасира" князя Володимира Трубецького (1892—1937) - приємне чтиво про красивих гвардійців останніх років Російської імперії - і про її руйнування. Мемуари написані легко та душевно, і з них постає юнак з давнього княжого роду, який вибрав військову професію.

Трубецькой пішов до елітного війська - у гвардійський полк "синіх кірасирів", тобто  Лейб-гвардії Кірасирского її Величності полку, і став офіцером у 1912 році.

Історична довідка: гвардія у царській Росії - це офіційна еліта. Серед офіцерів гвардії потомствених дворян було більше 90%, у кавалерії - більше 96% (проти 40 в армії), рівень вимог до гвардійського офіцера був високий у здібностях та надвисокий у поведінці. Солдат до гвардії відбирали як породисту худобу - лише високих, ставних, і за зовнішністю по полках (дебелі - у Преображенський полк, блакитноокі блондини - у Семенівський, бородаті брюнети - в Ізмайлівський).

Що цікавого:

- гвардія. В сучасному світі важко уявити собі подібне армійське середовище. Гвардія - це офіційна еліта тогочасного суспільства. Офіцер гвардії був бездоганно вихованим (у дворянському сенсі - окрім детального знання етикету та виробленої постави, це вбиті в підкірку навики поводження у різних життєвих ситуаціях, витримка, вміння спілкуватися). Він знав кілька мов, зазвичай був добрим спортсменом - переважно стрільба та кінна їзда, був вишколеним. У побуті мав показувати найвищий клас - одягався лише у найкращих військових кравців (наприклад, герой мемуарів замовляє перший мундир у Норденштрема, який обшивав формою царську сім'ю), жив на найдорожчих квартирах, їздив лише на найкращих конях. Одружитися міг лише на дворянці бездоганної поведінки.

Цитата про клас у дрібницях: "звук шпор в той далекий час був дуже красномовний. Так, коли ви чули позаду себе на вулиці гучне войовниче і викличне брязкання, ви не озираючись могли сміливо сказати, що за вами йде або жандарм, або який-небудь штабний пацюк... Якщо до вас линув тонкий, задерикуватий, кокетливий або ж гучний передзвін, — ви знали, що десь поруч приїхав у столицю провінційний хвацький армієць, гусар-червоноштанник. Але якщо до вашого слуху доносилася м'яка і благородно дзинькаюча мелодія, — тонкий, вихований гвардійський офіцер, досвідчений у правилах пристойності і хорошого тону — офіцер, що носить знамениті савельєвські шпори, зроблені з якогось чарівного і, звичайно, дуже дорогого сплаву."

За дотриманням правил пильно стежили офіцери, а суд полку за відхід від традицій гвардії пропонував винному подати рапорт на перехід в армію. Офіцери полка наводили довідки про поведінку кандидатів (наприклад, одному з охотників відмовили у прийом до полку через участь в любительських  виставах - "лицедію" не місце у гвардії), про їх наречених і навіть оглядали коней перед виїздом.


Форма кірасирів часів князя Трубецького. Обов'язковий ставний кінь гнідої масті

Витрати на "гвардійське" життя були шалені. Окрім коней, квартири та амуніції, передбачався постійний "шик" - гвардієць міг купувати їжу лише в найдорожчому магазині, ніколи не торгувався і не брав здачу. Була традиція пригощати солдат свого підрозділу кілька разів на рік. Тому служба у гвардії не була прибутковою, завжди докладали "зі своїх". Князь Трубецькой побоювався, що коштів сім'ї не вистачить на службу у "старій" гвардії - найбільш почесних полках, що квартирували у Петербурзі, тому пішов до Синіх кирасирів у Гатчину, там дешевше житло і загалом простіший побут.

Наприклад, кінь у Трубецького коштував 1000 рублів, це значно більше, ніж річний заробіток кваліфікованого робітника (біля 600 рублів) та трохи менше річного заробітку чиновника середньої руки. Або ж у 3 рази більше, ніж було потрібно на рік студенту для мінімального рівня життя. А коней треба мінімум двоє.

Та не слід перебільшувати духовні потреби офіцерів гвардії - у більшості своїй, за спогадами, їх цікавили коні та жінки, часом - білявійськовий спорт та іноді служба. Коли Чехов характеризував Миколу ІІ як гвардійського офіцера, це і малося на увазі - бездоганне виховання, витримка, і доволі обмежений світогляд.

Починалося це з юності, навіть в елітному Миколаївському училищі "цікавитися науками взагалі вважалося... поганим тоном. Гульнути ж з гарною дівкою, випити у веселій компанії, а при нагоді — дати по пиці цивільному інтелігенту або ж підчепити хворобу, про яку вголос в пристойному товаристві не говорять, — ось це були варті справи".

Традиція дуелей потроху відходила в минуле. Хоч якраз у 1912 році видано знаменитий Дуельний кодекс Дурасова, у полку за весь час служби автор не пригадує жодної дуелі. Двічі були негарні історії, коли один офіцер відбивав дружину в іншого, і це закінчувалося лише рапортом та переводом в армію. У часи Пушкіна це було б абсурдом, до бар'єру кликали і за менші гріхи.

- військо. Для дворянина Трубецького військова служба - це не кар'єра і не "самореалізація", це вибір ролі та способу принести користь державі. Тому загалом він не мучиться роздумами, натомість вибирає полк за красою мундира (а мундири офіцерів були справді хвацькими, особливо у гвардії). Натомість армія вимагала від вояка (і солдата, і офіцера) у першу чергу особистої хоробрості (творчий спадок Суворова, ага). Офіцер міг бути бабієм, тупим солдафоном - але він мав бути хоробрим. Справді, дуже несхожі один на одного однополчани Трубецького загинули в перший рік війни у хоробрих, але самогубчих кавалерійських атаках.

- охотники (рос. вольноопределящиеся). Чи не єдиний відомий в нашій культурі - охотник Марек зі Швейка, альтер-его Гашека, і він "шланг".

Князь Трубецькой іде до полку як охотник, це шлях до офіцерства поза військовою освітою. Зокрема, випусник гімназії міг поступити до полку як охотник, відслужити 1-2 роки на правах солдата, скласти екстерном офіцерські іспити та поступити у полк. Період служби був дуже своєрідним - з одного боку він солдат у всьому, з іншого - це дворянин з відповідною культурою та майбутній офіцер. У гвардії, за спогадами Трубецького, для солдатів він був чужим за всіма рисами, для офіцерів - за статусом.

Більше того - унтери та стройові командири знущалися над охотниками куди більше, ніж над солдатами. Мотивація: солдат - він неосвічений і життя йому не мед, а тут паненя армійського хліба захотіло, ну скуштуй! Проте звертання офіцерів до охотника було традиційно на "ви".

"Проміжний" статус автора-охотника переплівся з його юнацьким віком і став причиною багатьох роздумів та спостережень.

- солдати. До солдатів гвардійці ставилися як добрий господар - до вірної худоби, чи як кінолог - до песиків. Офіцери пишалися їх хоробрістю та вишколом, на усі свята пригощали випивкою зі своєї кишені, намагалися покращити побут - але навіть уявити не могли солдата рівним собі. Прірва була майже як між двома біологічними видами. І це у гвардії, де рівень культури поведінки був дуже високим (зокрема, старші офіцери забороняли молодшим лаятися матом на солдатів, про побої і мови немає). В армії та на флоті все було ну зовсім по-іншому. Не дивно, що у 1917 солдати почали натхненно та невтомно різати своїх командирів.

- дідівщина. Тут чудова цитата без перекладу: "Самый свирепый «цук» царил именно в эскадроне, где юнкера старшего курса обязаны были в силу традиции цукать юнкеров младшего курса. Каждый юнкер старшего курса имел своего, так называемого «зверя», то есть юнкера-первокурсника, над которым он куражился и измывался, как хотел. Младший не только должен был тянуться перед старшим, оказывая ему чинопочитание — он обязан был исполнять самые нелепые прихоти и приказания старшего... Бывало, если ночью старшему хотелось в уборную, он будил своего «зверя» и верхом на нем отправлялся за своей естественной нуждой. Это никого не удивляло и считалось вполне нормальным. Если старшему не спалось, он нередко будил младшего и развлекался, заставляя последнего рассказать похабный анекдот или же говорил ему: «Молодой, пулей назовите имя моей любимой женщины», или «Молодой, пулей назовите полчок, в который я выйду корнетом». Разбуженный «зверь» обыкновенно отвечал на эти вопросы безошибочно, так как обязан был знать назубок, как имена женщин, любимых старшими, так и полки, в которые старшие намеревались поступить. В случае неправильного ответа старший тут же наказывал «зверя», заставляя его приседать на корточках подряд раз тридцать или сорок, приговаривая: «ать — два, ать — два, ать — два».

Впізнаються найгірші риси дідівщини радянської армії. Хто сказав "совок"? До речі, за легендою, цук вигадав корнет Михайло Лермонтов.

І все ж ніхто з героїв спогадів уявити не міг, що через якісь 5 років вибухне революція та війна всіх проти всіх. Недивно - гвардійці жили у своєму світі, а для решти головним було почуття зневаги. Зовсім юний Трубецькой вже зневажає "дику армію" з її провінційними гарнізонами, зневажає усіх цивільних та ввічливо відмежовує себе від простого народу. Проблеми країни їх не цікавили, вони добре вміли сміливо іти в атаку на ворожий стрій, але хвороби своєї держави гвардійців не обходили.


Profile

archervarius: (Default)
archervarius

February 2017

S M T W T F S
   1234
56789 1011
12131415161718
19202122232425
262728    

Syndicate

RSS Atom

Most Popular Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Jul. 21st, 2017 02:31 pm
Powered by Dreamwidth Studios