Українське парове. Ігор Сілівра, "Цепелін до Києва" (рукопис)

На рецензію від автора потрапила фантастична стімпанкова повість (автор пізніше вказав, що це перша частина дилогії). До моменту прочитання моє знайомство з паровими технологіями обмежувалося любов'ю до "Подільського парового темного" та журналом "Наука і техніка". От і підкачався.

Про що. Спроба змоделювати світ, Україну та українців, в якому розвиток техніки пішов не в електрику, а в пару та механіку. На фоні стімпанкового антуражу - гостросюжетна історія про Загадку Всього і Вся ("чому все так, а не інакше") з симпатичними поліцейськими і хорошими дівчатами. Десь із середини тексту дія і проблематика переповзає в наш світ, причому головне питання не міняється, натомість з'являються попаданці. Далі пригоди, весілля і відповіді на половину питань - але про це далі.

Часопростір і концепція.

Часопростір вдався, особливо на початку тексту. Намальований світ з неспішними цепелінами, несподіваними гіромобілями, паровими автобусами, колективними холодильниками та іншим антуражем - повнокровний, цікавий, на початку насичений деталями. Уявити такий розвиток людства (і нашої країни) цікаво. Є і намагання відстежити, як техніка впливає на течію людського життя (наприклад, відсутність швидкого міжміського зв'язку - і наслідки з цього у спілкуванні).

Стімпанк як напрямок фантастики все ж "проростає" у тексті - описані технології вперто тягнуть повість у вікторіанську епоху з її прикметами (робітничі райони, галантні джентельмени тощо). І тут починаються проблеми. Стиль тягне за собою текст, а не навпаки. Особливо це помітно у персонажах - вони цілковито відповідають стилю, і через це не відповідають реальності (яка базово наша).


Стімпанковий цепелін, чисто для розваги

Логіка стосунків «іншого світу» взята з сучасності нашого світу: сім'я, робота, розподіл часу та зайнятості - все відповідає приблизно 30-40-60-м рокам ХХ століття. Військові говорять про "дембель", відділок поліції у Києві цілком нагадує сучасне РОВД. І тут видно "шви" тексту, невідповідності між світами. У тому відділку раптом працюють два "вікторіанські" детективи. Один з них - без руки (ага, норми здоров'я для слідчих у цьому світі відмінили), обидва - незрозуміло у якому відділі (так і було, років 100 тому), і обидва мають купу часу та відряджень (сучасні слідчі плачуть від заздрості). Причому обидва - офіцери, а гімназієв юрфаків чи офіцерську школу поліції не закінчували. Але це порівняно дрібниці.

Сюжетна система

Сюжет динамічний, гострий, читати (особливо першу частину тексту) суб'єктивно цікаво, світ не забирає на себе весь інтерес. Автор постійно підкидає читачу нові загадки, загострення конфліктів, другорядних героїв. Мінімум резонерства, максимум дії - це, на фоні характерних для нашого письменства понурих колупань в жопі власній свідомості здорово.
Але книга розвалюється на 2 частини - "детективну" і "попаданську". І друга відчутно слабша, повільніша, вона дрябла. По суті, це два окремі тексти. У першому читача ведуть загадки і знайомство з побутом альтернативного світу. У другій двигуном сюжету стає типова (більше того - затерта) попаданська тема - "як людина з чужого світу вживеться в нашому". Причому розвиток іде за найгіршими, винятково банальними схемами, які уже в зубах зав'язли ("галантний герой + проста дівчина", бійки з хуліганами, "галантна дівчина в чужому галантному світі"). Навіщо весь цей примітив? Навіщо переводити читача з Головного Питання Всесвіту на проблему "як Андрію, що звик до парового арифмометра подобається новий пентіум"?

У проблематиці сюжет, ІМХО, це найбільш проблемне місце тексту. Автор на початку закидає кілька "вудочок", а в результаті всі порожні (зав'язки ідуть в нікуди). Цим порушується аксіома про рушницю на стіні в 1 акті. Незакриті питання, які ідуть через весь текст - це розчарування для читача. Незакриті питання, які виникають і лишаються без відповіді справляють враження неакуратності автора.
У ході обговорення автор заявив, що текст – лише перша частина, і відповіді будуть у другій, основній. Може бути. Але наскільки для читача буде стимулом після такого купити ще одну книгу?

Перше і основне питання тексту залишається відкритим. Так що зупинило електрику, таємничий світовий цикл чи інопланетяни чи що? Доладної відповіді в тексті немає. Для гостросюжетного тексту залишати відкриті питання недопустимо. Поки другої книги немає, питання залишається відкритим.

Крім того, у повітрі повисають ще 2 зав'язки. Рушниця висить на стіні, але не стріляє.

Суб'єктивний, але важливий момент. Абсолют (Бог, Доля світу, ...) у тексті - це дуже заманливо на рівні зав'язки, таке питання точно чіпляє читача, але дуже проблемно далі. Як тільки автор вводить до тексту бога, зразу доводиться вигадувати камінь, який той бог не підніме. Приклад - останній роман того ж Лукьяненка, де Абсолют убив сюжет та інтригу, звівши текст на мутні абстрації. Або "Числа Харона" Краєвського, де теж детектив намагається розгадати Загадку Всесвіту, а врешті виявляється, що його вистачає хіба на вбиство алкаша і проститутки. У цепеліні автор кидає у читача Абсолютом з першої сторінки - зав'язка Андрія та електрики.

Ще: досить груба і неприємна річ у тексті - коли на фоні плавної течії логіки тексту раптом всовується Всевідаючий Автор і починає "гнати сюжет" в кілька абзаців від свого імені. Автор лінується дібрати деталь, змалювати фон або використати іншу техніку? Це виглядає як шматок чернетки тексту.

Герої

Герої вдалися симпатичними, їм хочеться співпереживати. Водночас не вдалося уникнути іншої прикрості - персонажі практично завжди є функціями у тексті. Читач бачить не живих людей, а Вченого-революціонера, Молодого поліцейського та його Досвідченого Іронічного колегу, Наївну, але Симпатичну провінціалку, Олігарха, Кагебістів тощо. Роль персонажа формує весь його портрет, психіку, модель поведінки - і це зле.

Зробимо знижку на те, що це не психологічна проза, і на те, що у фантастиці світ тисне на персонажів. Але все ж належність до поп-літу не виправдовує примітивних технік побудови тексту. Наприклад, у романі Богомолова "В августе 44го" маємо 3х головних героїв-контррозвідників з чітко виписаними функціями Старшого, Силовика і Молодшого, але цікаві вони у першу чергу через портрети, які іноді корелюються з функціями, а іноді суперечать - але не заважають, і тим більше не формують образи.

Стилістика. Загалом мова тексту хороша, умовно може відповідати дійсноті в обох світах. Є питання до:

1. Мова героїв. Армійський сержант починає "театрально", наче хоче зіграти грубіяна, і далі виголошує "Лабораторію не бомбували, тому вам і було продемонстровано, що трапиться з неуважними". Тут корисно подивитися як це в реальності виглядає.

Мові героїв, окрім реальності, бракує індивідуальності. Вчений з Чернівців говорить так само, як поліцейський з Києва. Старий винахідник - як молодий поліцейський.

2. Часто у характеристиці персонажів бракує реальності. Наприклад, молодий хлопець бачить секретарку і характеризує її як "Секретарка, молоденька і симпатична дівчина". Так не буває, чоловік подумає "симпатична на личко блондиночка, цицьки нівроку" тощо. Тобто деталі, око чіпляється за деталі, людина бачить деталі і з них збирає образ. А загальні характеристики це нереальність.

3. Знову таки - фрази. "- Важкі бронеходи прориву, - автоматично уточнив Остап, - ефективна товщина броні - двісті двадцять міліметрів, дві тристадвохміміметрові гармати головного калібру, чотири стоп'ятдесятидвохміміметрові, чотири семидясятидвохміміметрові, вісім зенітних швидкострільних гармат, екіпаж - сорок чоловік, вага близько півтори тисячі тонн"
Таку фразу не те що автоматично уточнити вголос нереально, її без папірця не вимовиш. Ітд.

4. Книзі бракує редактора і коректора. Але не гостро, в процесі.

Суб’єктивний висновок: учнівський, але цікавий і перспективний текст. У книзі «заділів» на кілька повістей, і всі – незакінчені. Це залишило неприємне враження неготового тексту. Можливо, друга частина зробить все це «заокругленим» і гладеньким. Але по факту першої книги «количество подружений не совпадает с количеством всплытий».