Андрухович. "Нарбутове А (1917)" (розбір)

[archervarius]

Продовжую викладати колупання в текстах Андруховича.

НАРБУТОВЕ «А». 1917

Видатний графік Георгій Нарбут 1917 року в Петрограді починає створювати високомистецький варіант національної абетки

нема електрики і хліба і держави
якому ще вклонитися провидцю чи пресвітеру
отечество лежить собі двоглаве та іржаве
а ми вчимось писати нашу першу літеру

абетка починається на А
Артерія
Асирія
АптекА
АренА рАн глибокА мов трунА
історія кричить немов АбеткА

відкрите А мов Арф рАхмАннА грА
мов хор кАлік безкрАю ноту тягне
комусь АрАл
комусь Афон-горА
лети ж нАд нАми обгорілий Ангеле

нАш перший нАш голодний птАше нАш
зАкрите А нА шибениць глАголАх
впАде перо як тлінний АдАмАшк
нА Азію що вихололА й голА

кричуще А нАуки тА письмА
як АмбрАзури в аркАх АкАдемій
це Аполлон якого в нАс немА
Або АдАм в розтерзАнім едемі

нема лікарень борошна паперу
універсали розстріли декрети плач амвонів
абетку починаєм ніби еру
вчимось писати спалахи червоні

Чистого постмодерного нігілізму марно шукати в українській літературі. Тому поезія "Нарбутове "А", цілком сучасна за стилістикою, з ідейного боку не є постмодерністською, тут автор однозначно висловлює свою позицію, співчуваючи молодій українській культурі, її зростанню в складних умовах. Таке переплетіння не є винятковим - суміш, поєднання, колаж є ознаками сучасного мистецтва.

Розповідаючи про створення азбуки Нарбута, автор розгортає широку картину доби та сподівань України 1917 року. Андрухович асоціює «А» як першу літеру абетки з першим кроком нової української культури на початку ХХ століття.

Розпад імперії, криза економіки та духовності – мотив першої строфи. У довірливих рядках поєднується перша літера Нарбута і перші кроки українського народу у відбудові держави – «ми вчимось писати наше першу літеру».

Далі йде стилізація під буквар, де показується трагедія буремного революційного часу – «арена ран, глибока мов труна» (заувага: «історія кричить немов абетка» - тут автор образ сумнівний знайшов).

Початок азбуки (науки, просвіти, письма) – добре, тонке як гра арф. І водночас воно тужливе як хор калік (крик «ааа-аа-а»). Можливості для арф (Тичина?) у 1917 немає – комусь Арал – заслання (Шевченко), комусь Афон (Вишенський?) – втеча від світу. І навіть ангел над нами – обгорілий, а птах – провісник весни - голодний.

Закрите «А» - тобто забиті (розстріляні та задушені) початки української культури. Проте навіть цей малесенький крок (абетка ж – навіть не книга, не революція) – перо птаха-провісника весни, яке упаде на революційну країну. Автор порівнює азбуку з тлінним адамашком (адамашк - дорога тканина, китайка), який закриє цю голодну країну, в якій панує азіатчина.

Кричуще «А» - крик духовності в розгул революції, яка переросте в громадянську війну. Де була вченість – зараз амбразури, Аполона (Музагета, покровителя мистецтв) уже немає, а Едем – розтерзано.

Строфа – підсумок. Країна у вирі військово-революційного лихоліття, де політичні універсали (УНР) та декрети (РКП(б) виявляються як розстріли, а від того не додається ні ліків, ні борошна чи паперу. Проте Україна вже написала «А» (сказала «А»), свою першу літеру, почала нову еру, писати свій світанок (червоні спалахи).