archervarius | В.Неборак. "Монолог з псячого приводу" (розбір) (Reply)

Продовжую колупатися в текстах. Якщо Маяковського родив як їжака - більше місяця, і йож чорнобильським родився, то Неборака за пару годин втнув)

Попереднім був Андрухович.

Як в нації вождів нема, тоді вожді її - Джульбарси

Віктор Неборак

Монолог з псячого приводу

Тіло покійного знайшли у рові
посеред подвір'я, завішаним на ланцюгу,
і закопали за городом

Джульбарс повісився — самовбивця-пес.
Душу Джульбарса поженуть з небес.
Там йому скажуть:"Не здох як слід!"
Там його підважать під хвіст і під…

Джульбарс повісився на цепу вночі
Справжнє кіно ноцне -щурі глядачі
і зітхання, і залицяння,
і завивання, і злягання!

Джульбарс повісився! Чуєте? — ви!
Ви читаєте "Листя трави"?
Маркеса? Борхеса? Гессе? "І цзінь"? А?
Джульбарс повісився! Ось переміна!

Ти звешся поетом,
а він — собакою.
Тебе вірш гризе,
а його ланцюг.
Ти станеш колись професійним писакою,
а Джульбарс вибрав не м'ясо, а дух!

Скільки можна на місяць брехати?
Скільки можна чекати зарплати?
Скільки можна зади ваші дерти?
Вічно?
До смерти!
Що за професія шизофренічна —
вік сторожити курей і кіз
і посилати їх на заріз?

Пронизує землю і небеса
Сузір'я Пса!

Після біглого прочитання око вихоплює головні образи поезії: пес, самогубство, поети.

Вірш Неборака іде в контексті творчості групи «Бу-Ба-Бу» та восьмидесятників. Твори об’єднує скепсис та іронізування над традиційними уявленнями про роль митця у суспільстві. Митці не хочуть бути ні вождями, ні «рупорами мас». Але самі письменники констатують різний стан речей і по-різному ставляться до проблеми:

Лесь Подерв’янський у драмі «Піздєц» саркастично зауважує, що в теплих обіймах КДБ і Главліту багатьом митцям жилося спокійно і затишно, і матеріальні блага стали для багатьох важливішими, ніж свобода;
Володимир Даниленко у оповіданні «Смерть учителя» іронізує над образом шістдесятників-«пророків», пропонуючи натомість образ письменника-маргінала (втім, не позбавлений симпатичності і суспільної користі), а у повісті «Дзеньки-бреньки» посягає на весь літературний іконостас, зображуючи класиків літератури у раблезіанському стилі;
Юрій Андрухович у романі «Рекреації» всіляко відмежовується від суспільної діяльності поета, пропонуючи натомість карнавальний розгул;
Олександр Ірванець у романі «Рівне/Ровно» зображує митця з соціально заангажованою творчістю як залишок «совкового» мислення.

Втім, у тексті йдеться не лише про митців, а й про усю інтелігенцію (хоча в українському суспільстві це майже синоніми – чи не кожен інтелігент шось пописує). Суспільне безсилля інтелігенції, її втеча в себе стали помітними ще в останні десятиліття СРСР (досить згадати оповідання «Зрізав» В.Шукшина, де начитаний столичний мешканець начисто програє інтелектуальну суперечку сільському недовченому хаму та хуліганську повість Вєнічки Єрофєєва «Москва – Пєтушки», де виразно помітно контраст між інтелектуальним потенціалом і життєвим безсиллям).

Другий важливий образ – пес. У вірші Неборака він протиставляється поетові як буденне протистоїть з піднесеним, святковим («тебе вірш гризе – а його ланцюг»). Цікаво порівняти цей образ з подібним протиставленням у поезії І.Франка «Сідоглавому» («ти, брате, патріот, а я собі собака»). Франко мав на увазі готовність щоденно вірно працювати на благо Вітчизни. Натомість пес Неборака втомився від вірної праці, тим паче що «гавкання раз в раз, аби вона [Русь – Т.Ф.] не спала» виродилася до «сторожіння курей у кіз».

Третій важливий образ поезії (власне, сам «привід» до монологу) – самогубство. Тема суїциду на сторінки української літератури потрапляла час від часу - як вихід з виразно критичної життєвої ситуації: топиться покинута Катерина Шевченка, на грані самогубства від нещасного кохання герой «Зів’ялого листя» Франка, не може стерпіти фінансової «потері» Калитка І.Карпенка-Карого, у смерті бачать вихід розірвані між любов’ю і ненавистю душі героїв Миколи Хвильового. В Неборака бачення самогубства інше, сучасніше. Поет ілюструє тезу екзистенціалістів Сартра і Камю про суїцид як один з результатів «машинального буття».

Стилістика твору - типова для «Бу-Ба-Бу» бурлескна стильова суміш. Уявлення про стилістику дає епіграф вірша: «Тіло покійного знайшли у рові посеред подвір'я, завішаним на ланцюгу, і закопали за городом». У побуті про пса не називають «покійним», і тим паче не вживається слово «тіло» - контраст низької теми і високого стилю. І водночас «тіло покійного» не закопують за городом. Гра стилями тримає читача в напруженні, не дає йому закріпити погляд на речі «високі» і «низькі», примушує по-новому поглянути на звичне.

Проаналізуємо твір методом повільного читання з широкими соціокультурними асоціаціями (процедуру можна було б назвати «герменевтичним колом», але, як казав Вінні-Пух, «довгі слова псують мені настрій»).

Монолог з псячого приводу

Назва жанру показує характерне для «Бу-Ба-Бу» тяжіння до сценічності поезії (пригадаємо поезоопери та публічні виступи групи). Доречно припустити, що слово «монолог» вжито не в лінгвістичному значенні («мова одного»), а в літературознавчому - елемент вистави, у якій герой звертається до невидимих глядачів, переказує сюжет і висловлює свої думки.

«Псячий привід» вказує на головного героя твору, і водночас натякає на позірну дріб’язковість приводу (пор.:«зійти на пси», «зіпсіти» - звестися нанівець).

Тіло покійного знайшли у рові посеред подвір'я, завішаним на ланцюгу, і закопали за городом

Епіграф починає сюжет, даючи зав’язку твору, і водночас вводить читача в стихію стильових контрастів шляхом легкого шоку. Якщо читач досі не здогадався, що йдеться про пса, то «закопане за городом» тіло сприймається як злочин, якщо ж здогадався, то виникає питання: за що псові така честь – «тіло, покійний»?

Першим рядком автор заявляє тему, шокуючи і водночас зацікавлюючи читача. Тварини не здатні до самогубства, а тим паче собаки (переказують про вірних собак, які відмовлялися їсти після смерті хазяїна і помирали з голоду, але стилістика твору натякає, що причина інша).

Джульбарс – популярна в часи СРСР собача кличка, що має характерне походження. У 1935 році на екрани вийшов фільм В.Шнейдерова про героїчного пса Джульбарса, що служив на памірському кордоні і допомагав боротися з бандою бая. Фільм, загалом нехитрий як за сюжетом, так і за виконанням, сподобався глядачам, особливо підліткам, а кличка собаки стала поширеною. В часи Великої Вітчизняної війни пес-міношукач Джульбарс знайшов більше 7000 мін (до речі, він допомагав розмінувати могилу Шевченка в Каневі та Володимирський собор у Києві). За такі заслуги пораненого навесні 1945 року Джульбарса наказом Сталіна на параді Перемоги пронесли по Червоній площі на шинелі вождя. Собаку ніс на руках головний кінолог підполковник А.Мазоверов.

Отже, «канонічний» Джульбарс – собака-герой, вірний службовий пес. Логічно, що для підсилення контрасту Неборак вибрав саме таку кличку. В реальності життя Джульбарса позбавлене героїзму, а прискіпливий погляд на «собачу доблесть» показує її неприглядну суть («вік сторожити курей і кіз і проводжати їх на заріз»).

Вірш іронізує, а по суті – знущається, над християнським поглядом на самогубство як найбільший гріх, посягання на Божу волю над життям (самогубців не відспівують у церкві, раніше не ховали на кладовищах). Душі Джульбарса небеса не світять, він согрішив – порушив заповідь «здохни як слід» (нагадаємо – у сприйнятті автора він «покійний», а не «здохлий»). Тож замість всепрощення душа Джульбарса отримає небесний пендель під хвіст. Наростає напруга – чому пес зважився покінчити з собою?

Втім, оточення Джульбарса не здивоване, самогубство собаки цілком вписалося в серіальну культуру «щурів-глядачів» з фальшивим пафосом. І зворотній зв’язок – суспільна культура недалеко пішла від псячої буди.

«Ви» - це інтелігенція. Твори Г.Маркеса, Х.Борхеса, Г.Гессе, присвячені пошуку вічного у буденному, наприкінці 80-х стали «настільними книгами» інтелігенції, і залишаються такими по сьогодні. «Листя трави» - збірка американського поета Волта Вітмена, до культовості попередніх авторів не дотягує, але верлібри Вірмена – теж «модне чтиво» у середовищі інтелігенції та богема. «І цзинь» (Книга перемін) - давньокитайський трактат конфуціанської традиції, засіб ворожіння. Його мало хто читав, але ворожіння на Книзі перемін – важлива частина «Гри в бісер» Г.Гессе.

Автор закидає інтелігенції: шукаєте мудрість і шлях до змін у філософських книгах? Спостерігаєте перетікання буденності у вічність в житті колумбійських селян (Маркес), давньоіндійських брахманів чи ордена інтелектуалів (Гессе)? А під вашим носом відбуваються трагедії та зміни, яких ви не бачите.

Інвектива до митців продовжує попередню строфу. Відомо, що «немає гірших мук, ніж муки слова», але це дріб’язкова мука порівнюючи з ланцюгом. І якщо поет тільки в майбутньому стане професійним писакою- «псом» (отримуватиме м’ясо в обмін на службу), то Джульбарс уже зараз усвідомив трагедію такого життя – і відмовився від нього як екзистенціаліст, відкинувши романтичний варіант - втечу (обірваний ланцюг - популярний аж до банальності образ) та реалістичний - агресію ("собака бывает кусачей только от жизни собачей").

Трагедія буденного життя – скарги в нікуди («на місяць брехати»), існування від зарплати до зарплати, навіть влада – собачий обов’язок «зади дерти», «сторожити курей та кіз». І цілковита відсутність виходу з ситуації, способу піднятися над собою, крім одного, який вибрав Джульбарс.

Як вільний домисел можна перенести існування Джульбарса на життя митця в стилі Франкового поета-пса. Протестна лірика – чим не виття на місяць, довге і безрезультатне, претензія на вождівство – «зади дерти» і «сторожити курей і кіз».

Пронизує землю і небеса
Сузір'я Пса!

Вчинок Джульбарса висить над нами як вічне нагадування про вихід з екзистенційної кризи. Це не схвалення і не засудження – лише констатація факту, своєрідного способу розв’язання Гордієвого вузла проблема, міфів, стереотипів.