![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
archervariusНаразі займає почесне місце "Розчарування року", потіснивши щиро-клюквенну халтуру Шкляра. Процес читання нагадував годівлю гуски на фуагру - книга буквально запихалася у горло тичкою.
Ліна Костенко. Записки українського самашедшого. — Київ: А-ба-ба-га-ла-ма-га, 2010.
Сюжет: охоплює 2000-2004 роки. 35-річний програміст-киянин проводить духовне життя у читанні газет та рефлексії. При цьому з газет береться виключно негатив. Він оповідає про батька - старого викладача, дружину - науковця, малого сина, друзів та сусідів. Надворі економічна криза, тому у всіх - фінансові та пов'язані з грішми життєві проблеми. Виняток - друг героя, який живена ельфійському Заході в США та сусід-бізнесюк.
У світі кояться тисячі бід. Люди убивають, ріжуть, підривають, всіляко нищать один одного. На фоні цього в Україні ще гірше - відрізали голову Гонгадзе, чиновники на чолі з Кучмою - падлюки і свинота. На фоні України в головного героя теж проблеми - дружина не любить, на випадкову коханку не встало, син захоплюється сусідом.
Далі - ще гірше. Люди продовжують красти-убивати, вбивство Гонгадзе не розкрили, дружина спить в окремому ліжку, з роботи вигнали, друг кличе в еміграцію. Головний герой, втім, все ще у рефлексії. Одна радість - Ющенко і Тимошенко.
Втім, бандитські хаотичні 90-ті минули. Герой знайшов нову роботу, дружина знову полюбила, сусіда вбили. І тут - Майдан, всі в єдиному пориві на площі, колишні ідейні суперники тепер друзі. Кінець.
Думки:
І. Роман естетично і технічно слабкий. Це виправдовують "публіцистичністю", але публіцистичність якщо і впливає на естетичну вартість тексту, то в гіршу сторону. Як казав дотепник Веллер, ідейно-тематична оцінка твору - це оцінка виконання вправи армійським сержантом: підхід до снаряда - "5", вправа - "2", відхід від снаряда - "5". Середня оцінка - "4".
ІІ. Що не так:
- внутрішня логіка та мотивація у тексті відчутно кульгає, її заміняє воля автора. Численні повороти сюжету мотивуються роялем в кущах. Це стосується як подій, так і душевних змін. Чому дружина знову стала любити головного героя? Чому дружина разом з погіршенням стосунків перестала турбуватися про дитину? Чому спеціаліста високого класу легко звільняють? Чому інтелектуал читає газети і все сприймає за чисту монету? Чому Майдан сподобався скептику Тінейджеру? Якщо автор знає відповіді на ці питання, то було б непогано розказати і читачам)
- у творі відсутні герої. Точніше, він там один - Ліна Костенко, її маска - головний герой. Більш-менш вдаються герої-шістдесятники (автор пише те, що знає). Решта персонажів - або функції (дружина, "Лев,...",малий), або маски (Тінейджер, сусіди, друг з Америки).
Про головного героя. У нього немає практично нічого від 35-річного чоловіка, зате дуже багато від 80-річної жінки. Він поза сучасною (йому і нам) культурою, суспільною міфологією, типом мислення. Натомість у ньому дуже багато шістдесятництва - від захоплення хором "Гомін" (це чоловік 1965 р.н.) до пафосних міркувань про сучасну сексуальність.
Про дружину. Явно задумувалася як "шлях сучасної української жінки", але все псують тотальні проблеми з логікою ("чому так?") та життєвою правдою (сім'я, де жінка не готує їжу для дитини, а видає "сухим пайком", закінчується візитом не в Ботсад, а в травмпункт). Дитина завжди бачить сварки між батьками і реагує на них (а не спокійно жує бутерброди).
Про решту. Другорядні персонажі - одновимірний лубок. Тінейджер - увесь текст Тінейджер, з плеєром ітд. Що йому проблеми Голдена Колфілда - у нього є функція (бути у тексті Тінейджером).
- текст авторитарний, тобто є думка автора - і все. Сама по собі авторитарність, хоч і шкодить тексту, не обов'язково нівелює його якість (для прикладу, "Воскресение" Толстого). Але тут авторка послуговується зужитими газетними штампами ("рабський менталітет", "руїна", "історія з бромом" тощо). При цьому як відповідь на риторичне питання "що ж ми за народ такий" дається цілком штучна: от якби всі слухали не гурт "Крейзі пеніс", а хор "Гомін", не показували пупа, не говорили про секс, думали про Україну і мали совість - усе було б добре.
Авторитарні тексти нормально сприймаються в традиції ХІХ століття, в каноні соцреалізму ХХ століття. В ХХІ - як анахронізм.
- викликає щонайменше подив пряме оцінкове протиставлення неспівставних речей. Класична музика (гарно) - гурт "Крейзі пеніс" (погано); жінка як висока істота, що заслуговує лицарського ставлення (добре) - жінка як сексуальний об'єкт (погано); духовність (добре) - бездуховність (бездуховно); Америка (троянди і олені) - Україна (голова Гонгадзе), Ющенко (добре) - Кучма (погано). Таке дерево протиставлень утворює міф України, старий і нереальний.
Характерна цитата: "Відсталий ми народ, українці, зі своїми поняттями про кохання. Нам би все, як у пісні: «Я ж тебе, милая, аж до хатиноньки сам на руках однесу». Тепер би він її тричі трахнув по дорозі" - в сучасній попсі не бракує романтики. А пісня Старицького характеризує частину українських понять. Іншу частину можна пошукати в сороміцьких піснях)
А вічне співіснування високої і низької культур та їх вічне переплетіння (чим скажений пеніс Пантагрюеля гірший вищеназваного гурту? чи скажені пеніси Бокаччо). А багатофакторний аналіз ланцюжка історії? А чию історію можна читати без брому?
- для підтримки міфу авторка вигадує ідеалізований золотий вік, який блукає між старим українським селом та шістдесятниками. Відразу пригадується "Біля машини" Винниченка та сільські усмішки Остапа Вишні, де показане реальне старе село з його справжніми людьми. Навіть "Волинь" Самчука, якій не бракує нальоту ностальгійної романтики, показує правдиве життя. І оповідання Діброви та Даниленка про шістдесятників, які відтворюють повну картину дійсності.
Те, як здувається міф, легко побачити на політичній складовій тексту. Ющенко і Тимошенко у тексті - мало не месії. А дійсність міфами не цікавиться) Таке відчуття, що з 2004 року роман лежав у шухляді.
- чисто технічно: білий шум новин займає на око 25% тексту. Як на мене, забагато. Крім того, текст малочитабельний - дрібні проблеми героя на фоні "ойбідабіда" не тримають ні сюжет, ні читацький інтерес (останнє підтверджують відгуки)
ІІІ. Натомість, як і у випадку зі Шкляром, критики і колеги дружно хвалять твір. Думаю, якби його видали під псевдонімом, стало б легше. Це, ІМХО, доводить, автор - автором, а текст - текстом. Кесарю - кесарево, слєсарю - слєсарево)
IV. Навіщо авторці у її поважному статусі були внутрітекстові розборки з Забужко ("ялова письменниця, що пише про секс") та іншими молодими-гарячими? Вколола "яловим" словом гарно, але несолідно якось. Коли Забужко лає Андруховича і навпаки, то "нехай собі як знають", а тут дивно.
Висновок: не рекомендується.
Ліна Костенко. Записки українського самашедшого. — Київ: А-ба-ба-га-ла-ма-га, 2010.
Сюжет: охоплює 2000-2004 роки. 35-річний програміст-киянин проводить духовне життя у читанні газет та рефлексії. При цьому з газет береться виключно негатив. Він оповідає про батька - старого викладача, дружину - науковця, малого сина, друзів та сусідів. Надворі економічна криза, тому у всіх - фінансові та пов'язані з грішми життєві проблеми. Виняток - друг героя, який живе
У світі кояться тисячі бід. Люди убивають, ріжуть, підривають, всіляко нищать один одного. На фоні цього в Україні ще гірше - відрізали голову Гонгадзе, чиновники на чолі з Кучмою - падлюки і свинота. На фоні України в головного героя теж проблеми - дружина не любить, на випадкову коханку не встало, син захоплюється сусідом.
Далі - ще гірше. Люди продовжують красти-убивати, вбивство Гонгадзе не розкрили, дружина спить в окремому ліжку, з роботи вигнали, друг кличе в еміграцію. Головний герой, втім, все ще у рефлексії. Одна радість - Ющенко і Тимошенко.
Втім, бандитські хаотичні 90-ті минули. Герой знайшов нову роботу, дружина знову полюбила, сусіда вбили. І тут - Майдан, всі в єдиному пориві на площі, колишні ідейні суперники тепер друзі. Кінець.
Думки:
І. Роман естетично і технічно слабкий. Це виправдовують "публіцистичністю", але публіцистичність якщо і впливає на естетичну вартість тексту, то в гіршу сторону. Як казав дотепник Веллер, ідейно-тематична оцінка твору - це оцінка виконання вправи армійським сержантом: підхід до снаряда - "5", вправа - "2", відхід від снаряда - "5". Середня оцінка - "4".
ІІ. Що не так:
- внутрішня логіка та мотивація у тексті відчутно кульгає, її заміняє воля автора. Численні повороти сюжету мотивуються роялем в кущах. Це стосується як подій, так і душевних змін. Чому дружина знову стала любити головного героя? Чому дружина разом з погіршенням стосунків перестала турбуватися про дитину? Чому спеціаліста високого класу легко звільняють? Чому інтелектуал читає газети і все сприймає за чисту монету? Чому Майдан сподобався скептику Тінейджеру? Якщо автор знає відповіді на ці питання, то було б непогано розказати і читачам)
- у творі відсутні герої. Точніше, він там один - Ліна Костенко, її маска - головний герой. Більш-менш вдаються герої-шістдесятники (автор пише те, що знає). Решта персонажів - або функції (дружина, "Лев,...",малий), або маски (Тінейджер, сусіди, друг з Америки).
Про головного героя. У нього немає практично нічого від 35-річного чоловіка, зате дуже багато від 80-річної жінки. Він поза сучасною (йому і нам) культурою, суспільною міфологією, типом мислення. Натомість у ньому дуже багато шістдесятництва - від захоплення хором "Гомін" (це чоловік 1965 р.н.) до пафосних міркувань про сучасну сексуальність.
Про дружину. Явно задумувалася як "шлях сучасної української жінки", але все псують тотальні проблеми з логікою ("чому так?") та життєвою правдою (сім'я, де жінка не готує їжу для дитини, а видає "сухим пайком", закінчується візитом не в Ботсад, а в травмпункт). Дитина завжди бачить сварки між батьками і реагує на них (а не спокійно жує бутерброди).
Про решту. Другорядні персонажі - одновимірний лубок. Тінейджер - увесь текст Тінейджер, з плеєром ітд. Що йому проблеми Голдена Колфілда - у нього є функція (бути у тексті Тінейджером).
- текст авторитарний, тобто є думка автора - і все. Сама по собі авторитарність, хоч і шкодить тексту, не обов'язково нівелює його якість (для прикладу, "Воскресение" Толстого). Але тут авторка послуговується зужитими газетними штампами ("рабський менталітет", "руїна", "історія з бромом" тощо). При цьому як відповідь на риторичне питання "що ж ми за народ такий" дається цілком штучна: от якби всі слухали не гурт "Крейзі пеніс", а хор "Гомін", не показували пупа, не говорили про секс, думали про Україну і мали совість - усе було б добре.
Авторитарні тексти нормально сприймаються в традиції ХІХ століття, в каноні соцреалізму ХХ століття. В ХХІ - як анахронізм.
- викликає щонайменше подив пряме оцінкове протиставлення неспівставних речей. Класична музика (гарно) - гурт "Крейзі пеніс" (погано); жінка як висока істота, що заслуговує лицарського ставлення (добре) - жінка як сексуальний об'єкт (погано); духовність (добре) - бездуховність (бездуховно); Америка (троянди і олені) - Україна (голова Гонгадзе), Ющенко (добре) - Кучма (погано). Таке дерево протиставлень утворює міф України, старий і нереальний.
Характерна цитата: "Відсталий ми народ, українці, зі своїми поняттями про кохання. Нам би все, як у пісні: «Я ж тебе, милая, аж до хатиноньки сам на руках однесу». Тепер би він її тричі трахнув по дорозі" - в сучасній попсі не бракує романтики. А пісня Старицького характеризує частину українських понять. Іншу частину можна пошукати в сороміцьких піснях)
А вічне співіснування високої і низької культур та їх вічне переплетіння (чим скажений пеніс Пантагрюеля гірший вищеназваного гурту? чи скажені пеніси Бокаччо). А багатофакторний аналіз ланцюжка історії? А чию історію можна читати без брому?
- для підтримки міфу авторка вигадує ідеалізований золотий вік, який блукає між старим українським селом та шістдесятниками. Відразу пригадується "Біля машини" Винниченка та сільські усмішки Остапа Вишні, де показане реальне старе село з його справжніми людьми. Навіть "Волинь" Самчука, якій не бракує нальоту ностальгійної романтики, показує правдиве життя. І оповідання Діброви та Даниленка про шістдесятників, які відтворюють повну картину дійсності.
Те, як здувається міф, легко побачити на політичній складовій тексту. Ющенко і Тимошенко у тексті - мало не месії. А дійсність міфами не цікавиться) Таке відчуття, що з 2004 року роман лежав у шухляді.
- чисто технічно: білий шум новин займає на око 25% тексту. Як на мене, забагато. Крім того, текст малочитабельний - дрібні проблеми героя на фоні "ойбідабіда" не тримають ні сюжет, ні читацький інтерес (останнє підтверджують відгуки)
ІІІ. Натомість, як і у випадку зі Шкляром, критики і колеги дружно хвалять твір. Думаю, якби його видали під псевдонімом, стало б легше. Це, ІМХО, доводить, автор - автором, а текст - текстом. Кесарю - кесарево, слєсарю - слєсарево)
IV. Навіщо авторці у її поважному статусі були внутрітекстові розборки з Забужко ("ялова письменниця, що пише про секс") та іншими молодими-гарячими? Вколола "яловим" словом гарно, але несолідно якось. Коли Забужко лає Андруховича і навпаки, то "нехай собі як знають", а тут дивно.
Висновок: не рекомендується.
![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png){kind=small}
no subject
Date: 2011-01-17 05:28 pm (UTC)належу до тих читачів. які не дочитали. таких походу більшість, хіба ні? особливо не сподобались: тіпа йумарок, що полягав у навмисному (і дууже невдалому!) перекручуванні слів; типово стареча апеляція до того, що "все вже не таке, як раніше"; синдром месії, який завжди і в усьому правий, а також - відсутність якихось конструктивних думок про те, як можна цієї всієї "ойбіди" уникати.
я тут таке чула, що гряде продовження бабиліниного романа. цікаво, воно буде таке саме, чи ще гірше?
no subject
Date: 2011-01-17 05:32 pm (UTC)no subject
Date: 2011-01-17 05:34 pm (UTC)no subject
Date: 2011-01-18 06:56 am (UTC)зафренджу я вас...
no subject
Date: 2011-01-18 08:54 am (UTC)no subject
Date: 2011-01-18 08:54 am (UTC)no subject
Date: 2011-01-18 11:27 am (UTC)no subject
Date: 2011-01-18 12:59 pm (UTC)no subject
Date: 2011-01-18 01:02 pm (UTC)no subject
Date: 2011-01-25 12:58 am (UTC)no subject
Date: 2011-01-25 06:29 am (UTC)no subject
Date: 2011-01-26 03:38 pm (UTC)задовго до
no subject
Date: 2011-01-26 03:48 pm (UTC)no subject
Date: 2011-01-26 03:54 pm (UTC)no subject
Date: 2011-01-26 04:01 pm (UTC)крім того, "казав" і "казав першим" дещо різняться.
no subject
Date: 2011-01-26 04:15 pm (UTC)no subject
Date: 2011-02-10 09:23 pm (UTC)no subject
Date: 2011-03-03 07:33 am (UTC)no subject
Date: 2011-03-03 07:41 am (UTC)Тільки від цього естетична вартість тексту не збільшиться. І жодної реальної відповіді на власні банальні питання від не дасть. І нових питань не поставить.
no subject
Date: 2011-08-19 03:40 pm (UTC)no subject
Date: 2011-08-20 05:22 pm (UTC)no subject
Date: 2011-08-22 09:32 am (UTC)no subject
Date: 2012-12-23 01:55 pm (UTC)no subject
Date: 2012-12-23 02:00 pm (UTC)Розборки тому, що пані Забужко дуже дошкульно виловила у пані Костенко "натхподвраднароду" й ініші елементи дуже совєтського мислення - тому зводять порахунки.
Мені роман нагадав про молодшу ровесницю авторки - пані Ротару, котра розучила в піснях слово "кльовий" і намагається виглядати на 35...