archervarius | К нам недавно заходил некропедозоофил… Олесь Ільченко, «Моя кохана К’яра» (Reply)

Книжечку позичив Діма Княжич, з яким недавно розвіртуалилися. Добре бути у відпустці – прочитав за пару годин і ще є час накатати якісь думки. З Ільченка раніше читав підліткову книжечку про Городецького, а тут навпаки – текст «для дорослих».

Олесь Ільченко. Моя кохана К’яра. – К.: Грані-Т, 2011. – 152 с.

Питання нумер 1: чому роман, якщо це чистої води повість? Щоб серйозніше звучало? Чи на західну манеру викинули цей жанр? Але це дрібниці.

Отже, книга – про кохання і смерть.

Молодий бізнесмен від медицини Сашко блядує наліво-направо та мріє про бабуробота. Але раптово закохується у красиву дівчину з романтичним іменем К’яра. Вони молоді, багаті-успішні, певний час зустрічаються-сваряться-сходяться, але врешті збираються під вінець. Проте на них раптово увечері нападають відморозки, Сашко потрапляє до лікарні, а К’яра гине.

Герой знемагає від кохання і добрий доктор ~~Менгеле~~ Льоша робить хитре бальзамування, щоб Сашко міг приходити і некрофільствувати в моргу. Дадада, некрофільствувати з трупом К’яри. Врешті від такого кохання Сашко трохи їде дахом та йде в морг – працювати і жити. Виявляється, там усі – некрофіли, іноді – теж з печальною історією. Але загалом морг нагадує скажений бордель.

Через певний час Сашко випадково бачить, як заїжджий товстосум в моргу приклався до його коханого трупа. За велінням товстосума Сашко потрапляє до в’язниці за страшними сфабрикованими статтями. У нього СНІД, яким він імовірно колись заразив К’яру. Фініта, бля, комедія.

Текст перемежований «ніби-філософськими» вставками, замаскованими під листи товариша, де той міркує про суєту суєт, викладаючи погляди на сучасність. Час від часу в листи вторгається сам автор і віщає до читача.

Думки:
1. Є науковий штамп «виїде на новизні». Так і тут – жанровий прорив є основною цінністю нехитрого тексту. Про некрофілію в сучукрліті раніше трошки писав Ірванець, але в іронічному ключі (до речі, Сашко з Ірпеня, якого автор скинув з балкона, викликає певні підозри). Тут центр, смисл і мета твору – чорнушна клубнічка. Якість – приблизно як у Покальчука: ново, але нецікаво. В російській чи європейській літературі цей текст не мав би шансів на існування – серед dirty fiction він учнівський.

2. Центр будь-якої клубнічки – описи сексу. З сексом з живими у автора топорно, але спроба зарахована. Монолог жінки нагадує повний евфемізмів уривок з «Інтєрєсної газєти» типу «він пестив мою горошинку, я смоктала його жезл, ми кінчили». Порівняно з повнявим сраченям Шкляра – крок вперед. Порівняно з лаконічними чоловічими базарами про секс у Жадана – варіант. Але на фоні світової спермоточивої класики – дешево (навіть Забужко пише на тему ерективніше).

А от з трупами у тексті взагалі прокол - жодного опису некрофілії (смішно: герой зазвичай торкається мертвої щоки і кінчає в штани). Навіщо братися за чорну тему, якщо не вистачає духу довести справу до кінця?

3. Однозначний позитив – Ільченко максимально прив’язує текст до реальності. Відчувається, що автор знає сучасне життя «вік 30-40, прибуток вище середнього» і намагається це життя передати. Але явно передає куті меду: кількість брендів, назв, географії завелика. Частота згадок дорогих товарів нагадує пєлєвінські слова «найкращий спосіб показати себе плебеєм – добре знатися на дорогих авто і годинниках».

4. Видається, що розповіді «про всесвіт, галактику і все-все-все» - новий рак сучукрліта. Навіщо в чорній повісті розлогі відступи про сучасне життя і суспільство – збагнути важко («Рабинович, ви або хрестик зніміть, або труси вдягніть»). Якщо наводити паралелі, то ні Міллер, ні Уельбек не займаються подібним.

5. До слова, герой – бізнесмен від медицини уже був у повісті Юрія Макарова «Культурний шар». На жаль, забув ім’я, можливо і тезки. Тенденція?