Джек Лондон, північний цикл (прочитано)

Прочитав перший том 11-томника Лондона (північний цикл оповідань).

Цього достатньо, щоб зрозуміти, яка прірва відділяє нас від того часу. Для порівняння: "Мартін Іден" звучить цілком сучасно (єдине: сучукркритика давно розучилася когось травити, у нас всі - генії).

1. "Син Вовка".  Самотній білий чоловік Бирюк Маккензі приїздить до індіанського стійбища, щоб забрати дружиною дочку вождя, на яку і без нього чимало претендентів.  Всіх їх лупить, когось убиває, а найхитрішого морально опускає нижче плінтуса. Такий у нього дух і норов - білої людини, сина вовка. Дочка вождя стає бонусом.

Мораль: а зараз некомільфо мочити індіанців та інші меншини. Взагалі, бути героєм-завойовником некомільфо, в моді герої-захисники, бо все, що можна було завоювати, вже завоювали. А тут - дух білої раси та інші приємності, за які нині Лондона оголосили б фашистом. Дивно, що його в СРСР друкували, мабуть, із вдячністю за критику пузатих лібералів США.

До речі, сучасні життєрадісні пожирачі екскрементів гамбургерів так само далекі від тих білих першопрохідців Півночі, як і ми. От вам в Лондон, свій серед чужих і чужий серед своїх.

2. "Звичай білої людини". Романтики, які пускали соплі на тему "вільнолюбивих індіанців", ридма плачуть від тексту. Вражаюче проста логіка людей кам'яного віку: їжа і тепло = щастя. Решту вигадали стрьомні білі люди. Ще цікава штука - плем'я відповідає за всі природні катаклізми, що відбуваються на його території. Після Чорнобиля звучить актуально.

Взагалі, Лондон, який індіанців "вчив не по Гегелю", а знав особисто, ніяких романтичних ілюзій не має і не співчуває загибелі їх світу.

3. "Ліга стариків". Відчайдуший крик за загибеллю світу індіанців. Захищати його стали тільки старики, знаючи про безнадійність задуму - але їм уже байдуже, як помирати. Але суддя, який вішає останнього учасника ліги, передчуває, що скоро і в його світі буде така ж картина.

Пророцтво, інакше не скажеш. Північ індіанців конала в часи Лондона, а північ його першопрохідців сконала зараз. І на її захист ніхто не встав.

Решта оповідок теж гарні.

ЗАГАЛОМ. Оповідання вкрай нехитрі за формою - просто фотозображення дійсності, але зловлені гострі, влучні, парадоксальні моменти буття. Така техніка практично втрачена сучасним письменством з причини нудності та стабільності життя взагалі. Фактично, гостре побутописання перейшло в бульварщину, перш за все в кримінальний роман. Тому його й читають.

Одним словом, тексти схожі на смажене на вогні свіже м'ясо - просто, гостро, кличе до первісного. Радиться про прочитання.