На безіменній висоті. Валентин Терлецький, "Хмарочос"

Служба "Рецензія на замовлення" продовжує діяти. Отже, перший блін.сom від молодого автора - про суспільство і мистецтво.

Валентин Терлецький, "Хмарочос". - К.: Нора-друк, 2012.

Про що: у фантастичну країну (де за наївно закамуфльованими назвами читається Україна, Київ тощо) прийшов песець у сфері політики та мистецтва. Президентом став колишній зек, і привів з собою "команду" з синіми перстнями на пальцях. Міністр культури - суміш з/к і радянського мурла районного масштабу - прямим текстом забороняє (так у книзі) модернізм і постмодернізм у всіх сферах мистецтва, а митців хоче примусити писати/малювати/співати про трударів, бізнесменів з низів тощо (така собі карикатурна суміш шансону і соцреалізму).

Все це не на жарт сполошило богему, яка жила своїм традиційним побутом: пиячила, блядувала, сварилася, продавалася тощо. Але коли всіх почали тиснути, дуже несхожі митці (кіношники, поети, музиканти) об'єдналися у "Сотню нескорених", яка вилізла на хмарочос, влаштувала там табір протесту, погрожуючи масовим самогубством. Влада почала спочатку тиснути на "сотників", а потім - купувати їх. Частина не витримала і пішла, а частина лишилася і таки плигнула. Зе енд.

Що вдалося:

- сюжет. Незважаючи на ряд наївних прийомів, сюжет тримається купи, розвиваючись "воронкою" - натяк на початку, калейдоскоп історій у зав'язці - і далі до вузького горла вибору наприкінці. Водночас, ІМХО, тексту різко бракує літературного і стилістичного редагування.

- картинка богеми. Писати свій світ - що пливти за течією - діло немудре. Але все ж митці вдалися на диво живими, в тексті - ціла галерея персонажів: старий романтик, пияк від літератури, юний нарваний поетик, дєвочка, яку скористав "відомий прозаїк", епатажний художник, художник гуцульсько-народний і багато інших. Портрети центральних персонажів не пласкі, це живі люди з сумішшю творчості, романтики, розрахунку та падлючності всередині.

Що не вдалося:

- реальність оповіді. Навіть зі знижкою на фантастичне припущення як автор уявляє собі "заборонити постмодернізм" або якісь тематики? Заборонити можна видання в державних конторах, під певним приводом натиснути на приватні. Ускладнити видання чи концертну діяльність. Але як у інформаційно-капіталістичному світі, де нема проблем ні з Інтернетами, ні з еміграцією (а у книзі він саме такий) заборонити щось / про щось / якось творити?

Протиставлення "модернізму-постмодернізму" і розповідей про будні шахтарів та бандитів штучне. Приклад Віктора Олеговича свідчить, що ніяких суперечностей тут нема, якщо митець, окрім збагачення "Купідона" трохи вміє писати :)

- карикатура на державу, ІМХО, занадто лубкова. Держава, навіть якщо нею керує колишній зек, з усіх сил намагається зберегти респектабельність. Аналогічно карикатурна бізнесово-кримінальна сфера у тексті. Пацани з партачками і молодики у шкірянках це все реальність, але поруч є і сірі чиновнички, які вміють пиляти бюджети, і хитрі піарники, і багато інших цікавих персонажів, які вміють працювати тонко. А у тексті все прямо, лінійно, квадратно, гніздово.

- картина суспільства. У всьому опорі є безсловесне бидло, яка відразу лягає під тиск - і елої від богеми, які в звичайному житті пацаваті, але в потрібні моменти "хто полізе в льох, а хто під кулі піде". Середнього класу немає.

- найгірше: психологія. Конфлікт у середовищі митців, частину яких вдалося залякати, а частину купити - цікавий. Але психологічного мотивування тих, хто залишився, у тексті бракує. Чому лишилися і стрибнули саме ці? Вони не кращі за інших, рішення виглядає авторською сваволею. З салатниці витягнуто кілька прізвищ, а решта пішли)

Рукалице і йобаний стид: стилістика.

Тавтології у фразі: "Позад Квітницького посміхалися і перешіптувалися четверо гарненьких розбещених красунь".

"Позаду були... зйомки в багатьох фільмах і серіалах в якості актора". Хм, а в якості кого ще можна зніматися?

Самоповтори у тексті. Описи і епітети до персонажів повторюються як у Гомера (синьопикий міністр, довгогривий красень Матвій, гультіпака Анатолій ітд) Знайшовши одну вдалу фразу, автор тягне її через весь текст.

Люті банальності. Рука дівчини - завжди тендітна, сніг - незаймано білий, красуня в клубі - розбещена, епатажний художник нюхає кокаїн через 100-доларову купюру, слово поета виривається смертоносною стрілою і вибухає як тротил ітд.

Штучності. Художник Богущак думає про свої картини: "А його гуцульська серія була сповнена глибинного патріотизму і автентичності, любові до рідного краю, пломеніла освідченням у коханні до цієї землі, що живила світ енергією..." Круто, він зразу проспектом до виставки думає.

Дівчинка радіє хорошим свіжим віршам: "До полудня вона написала уже три вірші, і кожен з них різнився темою і стилем, кожен мав свою неповторну милозвучність і метафоричність". Ага, ще вона раділа вдалому тристопному амфібрахію і дактилічній римі у третій стопі другого вірша.

Причому такі речі може виправити будь-який редактор середньої руки. А через них читати текст неприємно як їсти сире.

Висновок: текст з непоганим задумом, але учнівським рівнем побудови реальності та паскудною стилістикою. Не рекомендується, але автора на замітку взяв, може "дик она вырастет")