Міцний хер державності. Володимир Сорокін, "День опричника"

[archervarius]

Сатиричних бичів у Росії два - Пєлєвін і Сорокін, Віктор працює по сьогоденню, а Володимир - по речах, тривалих у часі. "День опричника" цілить в російську "державность" (не плутатит з "державністю"), яка тримається на ісконності та опричнині.

З історії: опричнина - політика Івана Грозного, який, бажаючи доконати старих феодалів, набрав військо/поліцію вірних собі бійців-опричників, які влаштували в Москвії небачений терор. Пізніше на погромах зажиріли і деморалізувалися, при цьому залякавши народ і обезкровивши державу - але місію свою виконали.

"День опричника" - не свято, а трудовий будень царського бійця в антиутопії ХХІ століття. Росія майбутнього максимально сконцентрувала в собі державність - на троні цар-самодержець і блудлива цариця, на кордонах стіни, окрім книжкового аутодафе згоріли і закордонні паспорти росіян. Імперія торгує газом, Європа звиродніла, у ній лишилися чи не самі арабські кіберпанки, а все виробляє Китай. Квітне офіційна культура з восхваленням царя - і водночас міцний культ російської класики та сувора заборона на мат у будь-яких місцях.

Завдання героя книги - знищувати олігархів, себто бояр-ворогів царя. Втім, і про себе вони не забувають, тому в день опричника вміщається і спалення маєтку боярина та згвалтування його дружини, і "тьорки" на митниці за свою "кришу", і хабарі за заступництво над репресованими, і здорові й не дуже задоволенння. В сумі маємо картину непроглядного гротескного жаху - ніяких стопорів до відновленння опричнини в сучасній Росії немає, суспільство готове до неї, лежить і просить.

Сорокін - майстерний сатирик з ухилом в треш. "День опричника" - не проліберальна книга, дістається на горіхи і безхребетній опозиції, особливо колегами по перу (цитата про щенков). Акцентуючи на патріотизмі, "чистоті" культури та мови, він демонструє, як легко можна купити народ - і якими огидними при цьому будуть інтелігенти:

"Первый канал передает книгу какого-то Рыкунина «Где обедал Деррида?» с подробнейшим описанием мест питания западного философа во время его пребывания в постсоветской Москве. Особенное место в книге занимает глава «Объедки великого». На втором канале — двадцатипятилетний юбилей выставки «Осторожно, религия!». Медалью «Пострадавшим от РПЦ» награждают какую-то старушку, участницу легендарной мракобесной выставки. Дрожащим голоском бабуля пускается в воспоминания, лепечет про «бородатых варваров в рясах, рвущих и крушащих наши прекрасные, чистые и честные работы». По третьему каналу идет дискуссия Випперштейна и Онуфриенко о клонировании жанра Большого Гнилого Романа, о поведенческой модели Сахарного Буратино, о медгерменевтическом адюльтере. На четвертом некто Игорь Павлович Тихий всерьез рассуждает об «Отрицании отрицания отрицания отрицания» в романе А. Шести горе кого «Девятая жена». На пятом басит Борух Гросс про Америку, ставшей подсознанием Китая, и про Китай, ставший бессознательным России, и про Россию, которая до сих пор все еще является подсознанием самой себя. Шестой канал отдан щенкам человека-собаки, известного «художника» в годы Белой Смуты. Щенки воют что-то о «свободе телесного дискурса». И наконец седьмой канал этого паскудного радио навсегда отдан поэзии русского минимализьма и конь-септуализьма".

Стилістика тексту блискуча, у мові замішано футуризму, сленгу кінця ХХ століття та "староруської". На відміну від колеги по стилю (з нижчим хіба регістром) Олени Колядіної, Сорокіну вистачає пороху на весь текст, він міцно збитий, стилістично однорідний, трима читацький інтерес і захоплює від першої сторінки до останньої.

Автору традиційно добре вдається сексуальний треш. Перлина книги - "опрична гусениця", масова содомія опричників у бані, ідейно сплетена з "чоловічим братерством та єдністю". Заслуговує того, щоб зацитувати її цілком:

"Сплетаемся в объятьях братских. Крепкие руки крепкие тела обхватывают. Целуем друг друга в уста. Молча целуем, по-мужски, без бабских нежностей. Целованием друг друга распаляем и приветствуем. Банщики между нами суетятся с горшками глиняными, мазью гатайской полными.Зачерпываем мази густой, ароматной, мажем себе уды.

— Гойда! — восклицает Батя.
— Гойда-гойда! — восклицаем мы.

Встает Батя первым. Приближает к себе Воска. Вставляет Воск в батину верзоху уд свой. Кряхтит Батя от удовольствия, скалит в темноте зубы белые. Обнимает Воска Шелет, вставляет ему смазанный рог свой. Ухает Воск утробно. Шелету Серый заправляет, Серому — Самося, Самосе — Балдохай, Балдохаю — Мокрый, Мокрому — Нечай, а уж Нечаю липкую сваю забить и мой черед настал. Обхватываю брата левокрылого левою рукою, а правой направляю уд свой ему в верзоху. Широка верзоха у Нечая. Вгоняю уд ему по самые ядра багровые. Нечай даже не крякает: привык, опричник коренной. Обхватываю его покрепче, прижимаю к себе, щекочу бородою. А уж ко мне Бубен пристраивается. Чую верзохой дрожащую булаву его. Увесиста она — без толчка не влезет. Торкается Бубен, вгоняет в меня толстоголовый уд свой. До самых кишок достает махина его, стон нутряной из меня выжимая. Стону в ухо Нечая. Бубен кряхтит в мое, руками молодецкими меня обхватывает... Собирается, сопрягается гусеница опричная. Ухают и кряхтят позади меня. По закону братства левокрылые с правокрылыми чередуются, а уж потом молодежь пристраивается. Так у Бати заведено. И слава Богу…"

Після такого фрагменту будь-які тексти про чоловіче єднання (особливо з військовим контекстом) однозначно викликають з пам'яті уривок Сорокіна (не гірше, ніж уривки "Енеїди" Вергілія - парубка моторного та сучу дочку).

Переконаний, що книга має успіх в Україні завдяки національній забаві "подражни кацапа" (згадаємо останню презентацію "Цукрового кремля" та ентузіазм патріотичних ЗМІ з цього приводу). Але треба визнати - свого Сорокіна у нас нема і не буде, сміятися (а тим більше глузувати) з темних сторін своєї історії ми не вміємо, корова священна вся, від рогів до хвоста. Хоча "День січовика" з кулішевого штибу поглядами цілком може існувати.

В Сорокіні (хоча не лише у ньому) бачу все те, чого бракує сучукрліту - гострої теми, міцного сюжету та відточеного стилю. Треш - уже на любителя, але видається, що цільова аудиторія Сорокіна - мідл-клас, офісна інтелігенція з читалками в метро.

Висновок: трешева злюча - і стилістично блискуча сатира на російську "державность". Рекомендується тим, хто не боїться темних сторін буття.

Comments

[oraushenbah.livejournal.com]

Треба буде почитати (скоріше за все не це, про підарасів, а щось інше). Нещодавно бачив у фейсбуці улюбленого публіціста А.Коха компліменти, що він легко може конкурувати з Сорокіним (подумав іще - який такий Сорокін?). Принаймні знатиму, що мені подобається "треш".