Бароко - наше все. Лекція Юрія Макарова про Шевченка

[archervarius]

Сходив на лекцію Юрія Макарова про Шевченка. Після тоскної робітфаківської лекції Ростислава Семківа про Котляревського це було куди цікавіше - Макаров викладає жвавіше, вміє зачіпати, гратися стилем викладу, приваблювати несподіваними висновками.

Концепція:

Стилістика: у дитинстві єдиною доступною формою візуальної культури для Тараса Шевченка було народне бароко. Пізніше у Вільно в "період імпринтінгу" він зафіксував барокову манеру у свідомості -  і використовував її протягом своєї художньої кар'єри. Барокові деталі, ігри зі смислами простежуються у картинах ТШ, в окремих гравюрах стають домінуючими. Через це його можна вважати батьком слонів українського модерну.

Сприйняття: Шевченко, хочемо ми цього чи ні, практично відразу став символом і іконою для народу. Боротися з цим марно - і немає потреби, але залишати його постать у виключно такому сприйнятті - це шлях до ізоляції. Потрібно розширювати прочитання в різних контекстах.



Питання до концепції та викладених фактів:

1. Питання про вплив барокової культури відкрите. "Єдина доступна форма" - це додумано, з таким же успіхом можна сказати, що єдиною формою культури були картинки на стінах маєтку Енгельгарта (якийсь наївний класицизм, умовно). Я дуб у малярстві, але у літературній спадщині ТШ згадок про потужний вплив віленського періоду негусто. Чому Вільно, а не Пітер? Чому барокові палаци, а не класичні статуї в парках?

Напрошується версія: бо українське бароко - це наш феномен, і чим більше ми звідти витягнемо - тим більш ми "геть від Москви".

Макаров свідомо принижує роль романтизму на корить бароко. Але розхристаність форми, буйство почуттів - це цілком характерні риси саме романтизму, перші твори - цілком у романтичній традиції того часу. Притягування бароко виглядає як пришийрукав.

2. Кілька смутних тез:

2.1. "Перший переклад Шевченка російською вийшов після революції, до цього росіяни Шевченка розуміти не могли, бо українська для них  - іноземна".

Дурня. Переклади були навіть прижиттєві,  в 1860 році вийшов «Кобзарь Тараса Шевченко в переводах русских поэтов». Далі теж активно перекладався, деталі на Вікі.

Щодо незрозумілості - ну перебільшення, з невеликим словничком українські тексти цілком під силу білорусу та росіянину (так виходила "Енеїда", до речі).

2.2. На картині "Не ждали" портрет Шевченка висить там, де мали висіти ікони.

Хибно. Ікони біля вхідних дверей не вішалися (може бути образок над дверима), вони розміщуються в красному куті якраз навпроти дверей, щоб при вході можна було поклонитися і перехреститися. Тому в цьому випадку - просто промовистий портрет.

2.3. "Вурдалака" Бузини можна порівняти з працею Абрама Терца "Прогулки с Пушкиным".

Порівняти можна навіть хрін з пальцем, але метою "Прогулок..." було олюднення Пушкіна, а не знищення. Якщо проводити аналогії, то найкраще відповідає "Воскресение Маяковского" Юрія Карабчієвського - там теж тотальне поливання об'єкта багнюкою, схожі прийоми, хоча за жовчністю наш поручик голіцин поза конкуренцією.

Висновок: про концепцію можна сперечатися, по деталях є сумніви, але загалом сподобалося.

Comments

[dmytrish.livejournal.com]

Чорт, прочитав напис на картинці як «традиція + патріархальність = ізоляція».

[te34.livejournal.com]

тобто в романтизмі шевченкові взагалі атказать??

[archervarius.livejournal.com]

цитую відповідь Юрія Макарова (на фейсбучику він відписався):

варто відкоментувати по пунктах:
1) Знати про дореволюційні переклади Шевченка російською було святим обов’язком доповідача; звісно, я щось десь читав про них, але ці файли несистемно плавали у хмарі, а орієнтувався я на російськомовний чотиритомовик 1956, здається, року, де переклади вже радянської доби. Таке незнання слід визнати ганебним, а доповідача варто суворо покарати й заборонити на певний час з’являтися на публіці, доки не усвідомить глибину свого падіння. Я не жартую. Екзальтовані поручики, про яких ішлося, в таких випадках стрілялися.
2) «Красний кут» з іконами – це реалія традиційної хати, міські помешкання інтелігентів-різночинців організовувалися за іншими правилами, досить подивитися фотографії, яких збереглося чимало, в мене такі є.
3) Доповідач порівнював Бузину з Абрамом Терцем в тому сенсі, що «Прогулки с Пушкиным» – мистецький твір, а «Вурдалак» – слабенький фейлетон, передусім позбавлений таланту й фантазії, це явища принципово різного порядку. Про Карабчієвского просто забув, бо він не наробив такого галасу.
4) Головне й принципове: доповідач не протиставляв бароко романтизмові, бо, слідом за багатьма культурологами, вважає цей академічний поділ застарілим, якщо йдеться не про суму прийомів, а про принципові засадничі вектори стосунків автор-текст, автор-аудиторія, автор-традиція, автор-автор (у сенсі наявності окремого образу Митця як продукту творчості) тощо. Сенс у тому, що у випадку Шевченка внаслідок специфічних історико-культурних обставин бароко «наздогнало» романтизм і наклалося на нього, тому барокові елементи підживили романтичний канон і зарядили собою подальший культурний код внаслідок особливої ролі Шевченка як культурного героя. Звідси – неможливість адекватного прочитання класика поза контекстом. Виходить набір етнографічних замальовок, чим значна частина співвітчизників задовольнялася й, схоже, досі задовольняється. В цьому й пафос.

Відверто кажучи, п.4. за словесами сховав від мене суть. крім того, я не розумію, навіщо ховати текст за умовами його прочитання

[te34.livejournal.com]

якщо не ховати текст за умовами його прочитання, виходить просто текст, а нам же треба текст пророка, великого хриситиянина, борця і теде.

ну словом, пиши іще, мені було дуже цікаво))

[archervarius.livejournal.com]

буду-буду) сьогодні мав буть Грицак, але перенесли

[(Anonymous)]

Малоймовірно, що на становлення Шевченка як художника сильно вплинуло перебування у Вільно (що він там бачив? олеографії?) А Шевченко-гравер орієнтувався на гравюри Рембрандта, чию творчість вивчав.