archervarius | Оптимізм і Пустота. Віктор Пелевін, "Бетмен Аполло"

Здавна люблю Пелевіна за вміння плести дотепну сатиру на сучасне суспільство. "Бетмен Аполло" (2013) - одинадцятий роман у Віктора Олеговича, і, як видається, один із найслабших.

"Бетмен" продовжує сюжет і світ Empire V - роману 2006 року, де автор безжалісно пройшовся по міфології "офіс-інтелігенції" з її наївним світоглядом гламуру та дискурсу ("дискурс - це територія, за яку не можна вийти, а гламур - територія, за яку виходити не хочеться. Дискурс - це гламур духу, а гламур - дискурс тіла").

Знову вампіри, смоктання баблоса (тобто споживання результату людських стремлінь та страждань) та перетворення. Але, на відміну від Empire V, в центрі тексту - не сатира, а намагання створити більш-менш серйозний виклад популярного дзену - грунтовніше, ніж у "Священній книзі перевертня" чи "Чапаєва і Пустоти". Через загубленого в ілюзіях голового героя Раму Другого автор перебирає, що не є ілюзорним у світі суцілної ілюзії: щастя? любов? зрада? боротьба за краще? страждання?

BatmanApollo

Втім, навіть до рівня Пірсігового "Дзену або мистецтва догляду за мотоциклом" текст не дотягує. Доволі одноманітні пригоди вампірів відволікають від змісту, який по-різному обсмоктує три улюблені ідеї Пелевіна:
- світ існує лише у свідомості сприймача
- я - це сума вражень конкретного моменту
- не існує способів довести реальність чи нереальність чого завгодно

Особливо наголошується на боротьбі проти системи як частини самої системи. Картина схожа на сюжет "Матриці", будь-яка боротьба - це лише частина системи, один з її запобіжних блоків та клапанів. Але в межах ілюзії це все одно краще, ніж смоктати баблос, знаючи, що десь його більше. Трагічний оптимізм у світі дзенської порожнечі.

Натомість явно звучать нотки "Что же будет с родиной и с нами". Автор ніколи не соромився проїхатися по нафтово-медійній імперії та її Сашах Сірих із ФСБ, але тут чується тривога за суспільство, половина якого сита і п'яна, а інша - голодна і п'яна. Але Пелевін - не Лукьяненко, патріотизмом не грається. Єдиний натяк - уже згаданий оптимізм у порожнечі.

Та цього явно мало, щоб оцінити роман як хороший твір. У ньому вже немає їдучої дотепності, і ще немає глибини. На цьому роздоріжжі і покидає в порожнечі читача останній роман Пелевіна. Хочеться вірити в краще.