Василь Шкляр, "Чорний ворон" (прочитано)

[archervarius]

Новий роман Шкляра "Чорний ворон" активно піарився взимку 2009/10. З творчістю автора у мене давно "любов" - у бурсі писав критику на "Ключ" - відверту халтуру (навіть з точки попси), героя якої, як Нео, постійно виявляє все нові та нові здібності)))

Отже, Василь Шкляр. "Залишенець"/"Чорний ворон"

Почувши про назву, в пам'яті відразу вилинули рядки Стельмаха з роману "Гуси-лебеді летять":

"...є в мене, коли послухати одних, слабiсть, а коли повiрити iншим-дурiсть... Якось я швидко, самотужки навчився читати, i вже, на свої дев'ять рокiв, немало проковтнув добра i мотлоху, якого ще не встигли докурити в моєму селi. Читав я "Кобзаря" i "Ниву", казки i якiсь без початку i кiнця романи,"Заднiпровську вiдьму, або Чорний ворон i закривавлена рука" i "Три дами й чирвовий валет".

Отже, станом на 20-ті роки ХХ століття назва "Чорний ворон" однозначно співвідносилася яко мотлох. Цікаво, що назву книги для Шкляра порадив Михайло Слабошпицький замість невиразного "Залишенець", від якою вона пішла у першому виданні. Питання: хто з письменників фатально позбавлений художнього смаку?

Отже, сюжет: 1920-ті... на просторах Холодного Яру, де колись гуляли гайдамаки, борються повстанці під керівництвом різних отаманів. Головний герой - колишній старшина царської арміх, потім армії УНР із псевдонімом "Чорний ворон". Сюжет - історія боротьби, вилазок, акцій і послідовного зменшення кількості загону Ворона внаслідок боротьби, дій ворога тощо. Паралельно іде лінія отамана Веремія, про якого всі чули, але ніхто не бачив.

Після кількох років жорстокої боротьби Ворон лишається сам. Він нібито підриває себе гранатою в підземеллі Мотронинського монастиря, а насправді - зникає, з'являючись на місці боротьби у 60-х роках у вигляді статечного сивого чоловіка.

Сюжет гострий, детективний, тому переказувати його не буду.

А тепер суть.

Фактично, Шкляр настругав вінегрету. Шукаємо попередників:

- хронотоп - Ю.Горліс-Горський, "Холодний яр"
- манера оповіді - романи Р.Самбука про війну
- перемежування оповіді "офіційними документами" - В.Богомолов "В августе 44-го", Ю.Семьонов, цикл про Ісаєва-Штірліца

При цьому книга програє усім попередникам.

Щодо сильних сторін роману: гострий сюжет. На фоні понурих колупань в жопі у власній свідомості, властивих сучукрліту, Шкляр вміє зацікавити. Інтрига загалом сильна і тримається (хоча про фінал автор завбачливо натякнув в середині) твору.

Чи є патріотизм, героїзм тощо сильними сторонами - на вибір сторін. ІМХО, професіоналізму ними не заміниш. Тим більше, коли патріотизм квасний і клюквенний)

Непогано показано закрути людської долі у ті часи: царська армія - повстанець - червоний - розстріл в 37-му / повстанець - амністія - Донбас...

А тепер проблеми:
 

1. Клюква, вона ж щира журавлина. Солярні повстанці проти хтонічних москалів. Москалі гидкі, завжди п'яні, матюкаються, боягузливі, нікчемні, дурні, гидкі. Автор називає їх "дурна кацапня" тощо. Одним словом, Шкляр подався в Кукринікси)))

Автор не взяв до уваги, що той, хто бореться з дебілами - сам дебіл. Штірліц Семьонова тому і викликає захват, що його противники - не нікчемні звироднілі фріци, а сильні, розумні, хитрі вороги.

Усі вороги - тільки москалі або жиди. В кінці твору починають фігурувати перебіжчики з лав повстанців (ті самі герої, які на минулій сторінці були Воїнами Світла).

На фоні клюкви - купа проблем з фактажем. Коли 15 повстанців роззброюють 47 фронтовиків РККА зі зброєю, то це з області героїчних казок для підліткового віку. Коли будь-який армійський вартовий пропускає переодягнених повстанців після матюкливої відповіді "Свой, бля" замість пароля - туди ж. Одним словом, "чотири танкісті і пес" - будь у них п'ять танкістів і два Шарика, вони б самі Берлін узяли.

Стереотипність зображення - майже лубкова. Наприклад, будь-який чекіст після розстрілу повинен побити ногами труп ворога. Так роблять три різні чекісти і поганий керівник контррозвідки Петлюри)

Особливо смачно виглядає одна деталь: переговори з Дибенком (українець з Курщини):
"- Китайця у нас спиздили[1]?
________________________
1 - "спиздили" - брутальна російська лайка.

Це як у Гоголя зноска: "Гусак - самец гуся")))

Я не спец у військовій справі, але погано виписані військові сцени кидаються в очі. Будь-яка кінна погоня завжди закінчується тим, що втікачів доганяють. Бої Шкляр взагалі не вміє описати, там тільки кулі свистять і гасла виголосують) Факт прицільної стрільби з кулемета вагою 14 кг на ходу з коня теж викликає сумнів (дадада, "конниє арбалєтчики").

Половина описаних "акцій" - банальний грабунок (магазини, склади, кооперативи). На наступній сторінці автор через героїв щиро обурюється, що несвідомі селяни не люблять повстанців.

2. Хронотоп слабенько витриманий. Заміни Чигирин на Яремчу, а "Максим" - на МГ-34 - і буде показовий твір про бандерівців.

3. Кілька проколів різного рівня у сюжеті. Так, поїздка з дитиною Веремія за кордон - фактично шматок фільму "Нескорений", де Шухевич зі звязкової їдуть в Одесу.

Окремі епізоди гарнюньо вкрадені в Горліса:

"Десяток рушниць уставилося "товаріщам" в очі. Водій пірнув у авто. З-під керма виглядала лише його спина. Той, що розмовляв зі мною, зблід і збентежено підняв руки. Голова ревкому, зробивши жахливо-розпачливу міну, підніс праву руку і вистрілив собі в скроню з маленького "Браунінга", який тримав у рукаві .. Забравши в усіх зброю, впихаємо зв'язаного предгубчека на тачанку, а тіло губревкома перетягуємо на переднє сидіння... Забувши про продкомівців, вертаємося на хутір під лісом. Далі їхати шестиособовий "Пірс" не міг" (Горліс-Горський)

"Наважився Гальперович  покозиритися на американському "пірсі"...[...]  До горлянки шофера було приставлено довгу кавалерійську шаблю... Один чекіст викликав у мене повагу. Він потягся правою рукою до нагрудної кишені, начетбто дістати документи, та зненацька у ній руці, мов з рукава, з'явився маленький, як іграшка револьвер "кобольд", бідолаха підставив його до підгорля і натиснув на спуск... Жаль було залишати в лісочку "пірса", проте їхати битими шляхами нам не годилося, а лісом їхати він не міг" (Шкляр)

Історія Веремія спочатку інтригує, але розвязка справляє враження, що автор не знав, як закінчити: "а що сталося з Веремієм? - мабуть, розстріляли..."

Кінцівка шокує: voron ex machina. Як врятувався отаман, як пережив ІІ світову, що робив усі ці роки - невідомо. Епізод відразу нагадав епілог "Гаррі Поттера" - там теж герої через 30 років. Але там принаймні Волдеморта убили...  За словами Шкляра, кінцівку він дописав потім, щоб не шокувати читача. Дякуємо)))

4. Невдало виписані "документні вставки". Відразу кидається в око, що всі вони писалися однією рукою (хоча авторів там десяток). Стиль однаковий, причому часто симпатизує повстанцям. Начальник батальйону пише: "Обычно "рыцари леса" в таких случаях вступают в длительную перестрелку..."

Відразу пригадується інформаційний шквал наказів у Богомолова - приклад якісної роботи і стилізації.

5. Еротика. Судячи з усього, Шкляр вирішив "як годиться", присолити твір секасом. Але сцени викликають суміш огиди і сміху: "він дивувався повнявому випуклому сраченяті".

6. Надмір жорстокості. Текст про війну, зрозуміло. Але якщо у Горліса вона справжня, життєва, то у Шкляра - смакування з присмаком мелодрами. Подібне бачимо у Матіос - прямо шабаш садистів якийсь)

Висновок: халтура - воно і є халтура. Халтурник - він і є халтурник.

ЗІ: Шкляр послідовно називає будьонівку "рогатою шапкою". Невже людина 1951 р.н. в житті не бачила будьоновки???

Comments

[(Anonymous)]

Вибачте, що ви маєте на увазі під "ціннісними речами"? Літературою цікавлюся і читаю багато що. Говорячи про сучасну літературу (про письменників сьогодення) вважаю цю книгу абсолютно достойною Шевченківської премії. Таке враження, що особисті вороги пана Шкляра таке-от пишуть) Панове, ми залишаємо свої відгуки, а не свої субєктивні враження від того чи іншого твору. Я все одно вважаю, що мистецтво - це інтертекстуальність (від якої недалеко до плагіату =)

[archervarius.livejournal.com]

Блять. Зараз спробую все пояснити, ніразу не вживши слово "піздєц".

1. Після того, як премію отримав поетіще районного масштабу Іванов, її можна дати будь-кому - і буде краще. Наразі вартість премії = 0.

2. Ціннісними речами вважаю якісну літературу. Для початку раджу Толстого, Чехова, Уайльдера, Пірсіга, Маканіна, Сартра. У цих текстах глибинно досліжуються проблеми людини і суспільства, а не повняві сраченята.

3. Я не цікавлюся авторами. Мене цікавлять тексти. Як людина Шкляр ще той мудак, але не стосується того факту, що його опуси - халтура. Під халтурою мається на увазі свідомо низький художній та естетичний рівень. Якщо потрібні деталі - можу описати.

4. "Інтертекстуальність" - це всього лише звязок між текстами. Він буває різним - від алюзії до плагіату. Натомість оригінальність (неповторність, як наголошує Ліна Костенко) - базова вимога якості літературного твору. Плагіат - це крадіжка, а "ворованое впрок не идет". Зверніть увагу - в літературознавчих словниках навіть статтю "плагіат" намагаються не ілюструвати прикладами ібо стидно.

5. "Панове, ми залишаємо свої відгуки, а не свої субєктивні враження від того чи іншого твору".

Наразі від вас я чув тільки емоційні враження, підкріплені неабияким пафосом.

[(Anonymous)]

Зате у Вашому, шановний, відгуці спостерігаємо високий естетичний рівень. Я вважаю, це нелегка праця заставити читача повірити (а пан Василь зробив це) у події, очевидцем яких сам не був. Так, легше писати про панків, про їх мати, про поля коноплі - ось сьогоднішня література, від якої віє чимось неприємним.

Моя власна думка: закликаю всіх читати ВЕЛИКУ ГЕНІАЛЬНУ Ліну та Шкляра (із сучасних)

[archervarius.livejournal.com]

І хто з наведеного переліку писав про панків? Толстой чи Уайльдер? Писати про людину - от що важко.

Повірити? Бру-га-га. У стрільбу з кулемета на ходу? У героїчних рембо-повстанців, які мочать ворогів наліво-направо мало не голими руками? У повняве сраченя? У те, що отаман невідомо як прожив 50 років і повернувся?

Щодо трешу, то його теж треба вміти писати - бо треш Генрі Міллера захоплює, а треш Пиркало смішить. Щодо панків, то читаємо "Заводний апельсин" Ентоні Берджеса і розуміємо, що про агресивну молодь теж треба вміти писати.

Да, капслок - ніразу не доказ. Повторення - теж.

[(Anonymous)]

То, значить, "Заводний апелсин" - це круто, а "Чорний ворон", за вашими словами, халтура? =) Ха-ха... Шановний, тут я не бачу сенсу з Вами сперечатися, тому що якоюсь особливою неприязню (особистою) до письменника пахне.

[archervarius.livejournal.com]

ще раз нагадаю, що мене не цікавлять автори. тільки тексти.

да, "Заводний апельсин" - це круто. Це текст про агресію як проблему. Підліткову і не тільки. Як думаєте, Стенлі Кубрик захотів би знімати фільм по сраченяті Шкляра?

[(Anonymous)]

Ну так, коли збочена молодь б'є один одного по тому ж таки "сраченяті" і не тільки, то нормально (У "апельсині"). А те слово, за яке ви зачепилися так і не можу знайти в романі. Я просто не звернула уваги на нього, коли читала, бо читала заради задоволення, а не критики (як деякі роблять). Чому ж ви не згадаєте ніяких класних моментів? Як, скажімо, весь зал співав гімн України? Класно? Еге ж? Мені аж мурашки по шкірі пробігли....


Думаю, якщо такому талановитому режисерові показати сюжет "Чорного Ворона", він буде не проти зняти фільм)

[archervarius.livejournal.com]

"Збочена молодь"? А на якому матеріалі писати текст про агресію? Про агресивних кацап'юг і жидів Берджес, очевидно, не знав.

У "Володарі мух" Голдінга теж збочена молодь. А у "Тропіку Рака" Генрі Міллера - збочені дорослі. І в Пруста. Суцільні збоченці навколо.

Момент з гімном - один з найбільш фальшивих у романі. Почитайте "В августе 44-го" Богомолова, щоб зрозуміти, що таке реальна фронтова/партизанська атмосфера, і як діють сторони у ситуації. Або навіть "Чотири шаблі" Яновського - там теж тема розкрита.

Щодо екранізації Шкляра, то, думаю, до цього не дійде. Втім, можуть зняти якусь гидоту типу "Молитви за гетьмана Мазепу" або "Чорної ради". Тут і буде "по Сєнька і шапка"

[archervarius.livejournal.com]

Епік фейл. Сплутали, шановний, Олексія і Льва... Така от заморочка з чими Толстими, ггг)))

У Льва раджу "Смерть Івана Ілліча" - цікава і на диво проста оповідка про визначення людського "я" як соціального і особистого феномену.